Коні не винні (збірник)

 – Чого мене такi думки морочать? Адже розумнi письменнi люди (хоч би й брат мiй Роман – нащо письменний, навiть за писаря в селi служить) кажуть, що так воно мусить бути, що iнакше не буде… А пани? Адже вони дивляться у письмо, знають, що грiх, як на свiтi треба жити по правдi, не те, що я – темний – дивлюсь i не бачу, мов той заець, що лежить, витрiщивши очi, а нiчого не бачить… Тiльки… тiльки… Чого ж се Бог сотворив одного чоловiка, а не двох: пана й мужика? Чого се так? Чого?..»

Семен лежав горiлиць, звертаючись з своiми питаннями до неба, а воно, холодне та темне, байдужно блимало зiрочками у вiдповiдь на тi гарячi питання бiдного наймита.

І враз iзгадались Семеновi його лiта дитячi. Ясно, виразно, мов перед очима, встала в його пам’ятi одна подiя, що розбуркала в десятилiтньому хлопцевi мозок, вкинула в серце зерно нових, не дiточих бажань.

Се було лiтом, саме в жнива. Семен пас худобу. Воли та телята розбрелись по толоцi, а вiн, лежачи в холодку пiд полукiпками, вигравав на сопiлцi якусь сумовиту думку.

Думка обiрвалась на тихому жалiбному тонi, сопiлка вислизнулась з рук, i Семен заплющив очi, заколисаний тою чудовою тишею, що бувае виповнена усякими згуками: i дзвiнкою пiснею жайворонка, i дзижчанням польових мух, i тихим мелодiйним шелестiнням стиглого жита, пiдрiзаного серпами.

Враз за полукiпками, в житi, почулась розмова. Семен розплющив очi, пiдвiвся i насторожив вуха.

– Нема там, доню, хоч шматочка хлiба? – виразно почувся старечий голос.

– Нема, мамо… Таже вчора поiли… – розтявся дзвiнкий, але сумний-пресумний голос.

Затихло.

– Нi, я так не можу… сили не стае… Скiльки ж то день морились голодом… а сьогоднi й рiсочки в ротi не було, аж мене коло серця пече, аж менi млосно… А тут жни… Господи! Чи тому Боговi хлiба шматка жалко для нас, бiдних, чи що?.. От життя!.. І… де… та смерть… моя… заподiялася?.. – Чутно стало голосне хлипання, чутно було бiль, муки голоду в тому плачу…

– Цить, доню, цить… не сварися з Богом… перетерпiмо…

Семена зняла цiкавiсть, i разом якийсь острах обгорнув його.

Вiн потихеньку обiйшов полукiпок, наблизився до жита i заглянув, що робиться на нивi. Картина, яку вiн побачив, дуже вразила його. На стернi, пiд полукiпком, сидiли двi жiнки. Молодиця, з блiдим, змарнiлим обличчям, з нервовим поспiхом витирала рукавом своi заплаканi очi; стара сидiла непорушно, схиливши побiденну голову, i ряснi сльози зрошали ii старечий вид.

Семен почув, що його стиснуло щось коло серця.