Коні не винні (збірник)

Вiн нiколи не бачив, щоб дорослi плакали з голоду, i якось зразу, дитячим чутливим серцем збагнув весь трагiзм сцени. Рука його мимохiть опустилась на торбинку з хлiбом, що висiла через плече. Та торбинка заважала йому, вiн се якось зразу почув. Йому стало прикро, навiть соромно мати хлiб… Сквапно, хапаючись, скинув вiн торбинку з хлiбом i, весь червоний, засоромлений, наближавсь до жiнок.

– Тiтко!.. не плачте, тiтко… ось хлiб.

Семеновi здалося, що то хтось другий проказав тii слова, – таким чудним, не своiм голосом були вони сказанi.

Молодиця здивовано глянула на Семена червоними вiд слiз очима i нiчого не вiдповiла. Стара ще дужче заплакала. Семен стояв нi в сих нi в тих, тримаючи в руках торбинку, не знаючи, чи залишитися тут, чи тiкати… Кров прилинула йому до голови, в ушах зашумiло… Семен впустив на землю торбинку, а сам метнувсь назад… Вiн бiг стернею, наче тiкав вiд кого, i чув, що йому чогось соромно, що в серцi здiймаеться злiсть, а проти кого злiсть – вiн i сам не знав.

Йому хотiлось зiгнати ту злiсть на чiм-не-будь, i вiн пожбурнув цiпком у корову, що паслась на межi.

– А-а, ти, бiсова худоба, бодай тебе вовки iз’iли!.. А куди?..

Цiпок засвистiв у повiтрi, корова стрибнула i побiгла далi, а Семен й не бачив сього: вiн прожогом вбiг на межу помiж жита i причаiвся у високому житi. Спершу вiн тiльки чув, як калатало його серце, а далi, трохи заспокоiвшись, почав пригадувати собi сцену, що перед хвилиною бачив. Надаремне дитячий мозок працював над питанням: чого се однi мають що iсти, а другi плачуть з голоду? Вiдповiдi не було нiякоi.

Незабаром думи перейшли в мрii…

«От якби я був паном, – марив Семен, – я б мав багато-багато грошей, хлiба, усього… Я б конче дiзнававсь, хто голодуе, та давав би йому хлiба, страви, одежi, щоб не було в селi голодних та бiдних… Та хiба то так важко паном зробитись? Треба тiльки таку книжку вивчити. От Романко наш вчить тую книжку, каже, що хоче паном бути. «Їздитиму, – каже, – в такiй хатинi на колесах, з здоровими шибками, як часом наш пан iздить!.

.» Он вiн який, Романко наш!.. Невiдмiнно вчитимусь. Попрохаю Романка, вiн менi прокаже…»

І так притьмом забаглося Семеновi вчитися, що бiдний хлопець не мiг дочекати, аж сонечко закотиться за обрiй, i погнав товар з поля ранiше, нiж звичайно.

Романко зареготавсь зразу, почувши бажання Семенове вчитись, але, трохи подумавши, згодився.

– А що менi даси за науку? – поспитав вiн брата.