Коні не винні (збірник)

Досi Наумиха не знала, що Семен вчиться грамоти, бо хлопцi, щоб не заважати в хатi, вчились або в клунi, або в садку чи деiнде. Але одного разу надворi було холодно, i вони розташувалися з книжками в хатi. Наумиха аж скипiла, дочувши, як ii Семенко слебезував з навiсноi книжки.

– А се що? – скрикнула вона на всю хату, аж хлопцi жахнулись з несподiванки. – А се що за вигадки? Ще я не дiждалася, щоб ти, запанiвши, гордував матiр’ю мужичкою?! Так ти ж не дiждеш, сякий-не-такий сину!.. – І Наумиха, як оком мигнути, вхопила граматку та вкинула ii у пiч.

Нещасна граматка почорнiла, задимилась, а далi спалахнула ясним полум’ям, аж в хатi стало виднiше.

Хлопцi перелякано дивились то на палаючу книжку, то на грiзну постать сердитоi матерi й не знали, що iм чинити. А Наумиха хвилювалась.

Все той старий виробляе… З глузду з’iхав на старiсть, чи який хрiн… Бач, яке вигадав: дiтей вчити, в пани виводити!.. Ще вона мало натерпiлася вiд тих панiв, ще вони мало залляли iй сала за шкуру за часiв панщизняних?! А тепер щоб власнi дiти ii зростали на сльози людськi?.

. Та зроду-звiку сього не буде!..

Довго ще гримала Наумиха на чоловiка та совала горщики в пiч так енергiчно, що не раз борщ, хлюпнувши на вогонь, бухав та сичав, мов гадина, гнiваючись на незручнiсть господинину.

А по головi Семеновiй шибали думки: «Невже пани такi поганi, як оце про них усi кажуть – i мати, i Романко? Невже я мусив би вiдцуратись рiдноi неньки, ставши паном, через те, що вона мужичка?.. Та Бог з ними, з тими панами! Бог з ним, з тим панством та з книжками! Не хочу вчитися.

Однак настирилось менi те вчиття…»

І Семен зважився залишити назавжди книжку, хоч чув, що вiн наче загубив щось, що в його чогось не стало.

А Наумиху жаль взяв, що нагримала на свого пестунчика; вона покликала увечерi Семена, приголубила його та довго потiшала, оповiдаючи чудову казку про «Правду та кривду», аж поки Семен не поснув у неi на колiнах, забувши увi снi своi турботи дитячi…

Настала осiнь. Почали загадувати до школи.

Наум гадав вiддати Семена, але Наумиха стала руба i затялась, що не пустить. Наум не дуже налягав, вдовольняючись одним Романком, проте покликав Семена, щоб вiд самого дiзнатись, чи мае вiн охоту до вчиття.

– Ну, сину, як маеш охоту, то я тебе в школу вiддам.

Семен мовчав, спустивши очi додолу, а далi наважився:

– Нi, не хочу…

– Чому ж ти не хочеш?

– Так, не хочу…

– О, це ще… цiпов’яз! Родивсь мудьом – мудьом i вмреш! – сказав Наум, махнувши рукою.