Марія Антуанетта

Звичайно, коли укладали шлюб, iй було всього п’ятнадцять рокiв i прикра чоловiкова неспроможнiсть не могла ще душевно гнiтити ii, бо хто наважиться назвати фiзiологiчно неприродним те, що дiвчина до двадцяти двох рокiв зостаеться незайманкою! До розладу й небезпечноi перезбудженостi ii нервовоi системи в цьому осiбному випадку призвело те, що накинутий iй державою чоловiк за цi сiм нiбито шлюбних рокiв порушив i затьмарив ii цноту, двi тисячi ночей загальмований недоумок невгавно товкся коло ii юного тiла.

Ганебним i принизливим способом цiлi роки марно розпалювалась ii сексуальнiсть, жодного разу не мавши природного полегшення. Тож не треба бути невропатологом, аби встановити, що ii згубна гарячкова жвавiсть, постiйна метушливiсть i невдоволенiсть, шалена гонитва за втiхами е просто типовими клiнiчними наслiдками сталого сексуального подразнення i сексуальноi невдоволеностi. Не зворушуючись i не заспокоюючись у глибинах свого ества, пiсля семи шлюбних рокiв ця все ще не здобута жiнка потребуе навколо себе невпинного руху й неспокою, i те, що спочатку було чисто дитячою втiшною пустотливiстю, поступово стае судомним, хворобливим i соромiцьким в очах двору потягом до втiх, з яким марно намагалися боротись Марiя Терезiя i всi друзi. Коли скута мужнiсть короля переходила в грубу роботу бiля ковадла й мисливський шал, у тупi й виснажливi зусилля м’язiв, то ii штучно роздмухана i невдоволена чуттевiсть виливалась у нiжну жiночу дружбу, в кокетування з молодими кавалерами, в гонитву за розкiшшю та iншi втiхи, недостатнi, щоб вона могла ними задовольнитись. Нiч за нiччю уникае вона подружнього ложа, сумного мiсця своiх принижень як жiнки, i поки ii нiбито чоловiк, а насправдi зовсiм не чоловiк, спить, як мертвий, пiсля втомного полювання, вона до четвертоi, до п’ятоi години ранку бувае на балах в Оперi, в гральних залах, на вечерях у сумнiвному товариствi – грiючись бiля чужого вогню, ставши негiдною королевою, бо дiсталась негодящому чоловiковi. Але яка, по сутi, ця фривольнiсть безрадiсна, що це просто намагання танцями й розвагами приспати глибшi розчарування, виказують iнодi хвилини гiркого суму, а найвиразнiше – отой крик, коли в ii родички, герцогинi Шартрськоi, перше дитя народилося мертве. Тодi вона писала до матерi: «Хоч як це, певне, жахливо, та я б хотiла принаймнi хоч такого».