Марія Антуанетта

Дверi за ним зачинились, i, на свiй превеликий жаль, жадливi придворнi в передпокоi не чули реестру грiхiв короля Оленячого парку (а як би було цiкаво!). Не можучи зайти, зате взявши годинники, вони ретельно рахують хвилини, щоб, удоволяючи потяг до всiляких скандалiв, принаймнi довiдатися, скiльки часу потрiбно Людовiку XV на перелiк його сукупних грiхiв i переступiв. Минае рiвно шiстнадцять хвилин, i нарештi знов одчиняються дверi, виходить сповiдник. Але чимало ознак указуе на те, що Людовiк XV ще не отримав остаточного розгрiшення, вiд монарха, котрий за тридцять вiсiм рокiв нi разу не полегшив грiшну душу i перед очима власних дiтей жив у розпустi й похотi тiлеснiй, церква вимагае ревнiшоi покути, нiж така потаемна сповiдь.

Саме через те, що у свiтi вiн стояв найвище, безтурботно гадаючи, що пiднявся над Божим законом, церква вимагае вiд нього розпростертись ниць перед Всевишнiм. За свое нечестиве життя грiшний король мусить покаятися прилюдно, перед усiма й для всiх. Аж тодi йому дадуть причастя.

Наступного ранку вiдбулась нечувана вистава: наймогутнiший автократ християнського свiту каявсь у грiхах перед цiлим тлумом своiх власних пiдданих. На сходах замку поставили збройну варту, вiд каплицi до кiмнати вмирущого живоплотом поставали швейцарцi, а коли, несучи ковчег пiд балдахiном, урочисто йшло високе духiвництво, глухо загримiли барабани. За архiепископом i його почтом, несучи в руках запаленi свiчки, виступали дофiн iз братами, герцоги й герцогинi i довели найсвятiшого до дверей.

Спинившись на порозi, поставали навколiшки. З високим клiром до покою вмирущого ввiйшли лиш королевi доньки i принци, котрi не могли посiдати трон.

Здавалося, нiхто й не дихав, чулась тиха кардиналова мова, крiзь прочиненi дверi бачили, як подав вiн Святi Дари. Потiм ступив на порiг передпокою – всi побожно затрепетали, не знаючи, що почують, – i гучно звернувся до цiлого двору: «Панове, король доручив менi переказати, що просить у Бога прощення за всю йому заподiяну зневагу i за негiдний приклад, який давав своему народовi.

Якщо Господь поверне йому здоров’я, вiн обiцяе нести покуту, пiдтримувати вiру й полегшити долю народу». З лiжка долинув ледь чутний стогiн. Тiльки тi, хто стояв найближче, розiбрали те бурмотiння: «Якби ж була в мене сила сказати це самому».

Те, що вiдбувалося потiм, було просто жахiттям. Не людина вмирала – розпадавсь i гнив чорний набряклий труп.