Марія Антуанетта

Це дуже зворушливий анекдот i, iй-богу, годиться для дитячих читанок, тiльки, на жаль, цей, як i бiльшiсть анекдотiв про Марiю Антуанетту мав невеличкий гандж: був украй незграбний i психологiчно неправдивий. Бо така святенницька розчуленiсть зовсiм не пасуе Людовiку XVI з його холодною, мов у риби, кров’ю, та й не було в нього нiяких пiдстав так тяжко переживати подiю, яку з годинником у руцi вже вiсiм днiв щомитi чекав цiлий двiр, – а ще менше було iх у Марii Антуанетти, котра з безжурним серцем прийняла цю вiстку, як i будь-який iнший дарунок долi.

Нi, не жадала вона влади й не палала нетерпiнням ухопитись за вiжки; Марiя Антуанетта нiколи не мрiяла стати Єлизаветою, Катериною чи Марiею Терезiею, для цього iй бракувало душевноi снаги, дух був занадто мiзерний, а натура ледача. Як завжди в пересiчних натур, ii бажання майже не сягали далi власного «я»; в молодоi жiнки нема жодних полiтичних iдей, щоб накинути свiтовi, нема нiякоi схильностi гнiтити й упокорювати iнших, – з юних лiт iй притаманний тiльки непогамовний, затятий, а часто й дитинний iнстинкт незалежностi; панувати вона не прагне, але й не хоче, щоб хтось iй наказував чи радив. Бути владаркою – для неi це просто мати особисту свободу. Аж тепер, пiсля бiльш нiж трирiчноi опiки та нагляду, вона вперше почула себе без пута, адже нема вже нiкого, хто б мiг ii стримати (сувора мати живе за тисячi миль, а на несмiлi протести свого покiрного чоловiка вона лише зневажливо регоче). Подолавши цей вирiшальний щабель вiд спадкоемицi трону до королеви, вона нарештi стоiть над усiма й нiкому не пiдвладна, крiм своеi власноi примхливоi вдачi. Тепер уже не будуть сiкатися тiтоньки, в короля не треба питати дозволу, можна iхати на бал в Оперу чи нi, настав кiнець зазiханням ненависноi супротивницi – Дюбаррi, – завтра ту «crеature»[34 - Особу (франц.).] навiки попхнуть у вигнання, на вечерях уже не горiтимуть ii дiаманти, королi й князi вже не будуть тиснутись у ii будуарi, аби цiлувати iй руку. Гордо й не соромлячись тих гордощiв, Марiя Антуанетта взяла призначену iй корону. «Хоч завдяки пiклуванню Господа я й, народившись, уже мала таке ж високе становище, як i нинi, та все ж не можу не чудуватися ласцi провидiння, що мене, Ваше найменше дитя, обрало для найкращого королiвства Європи». Хто не чуе, як у цiй декларацii буяе радiсть, той просто глухий. Марiя Антуанетта сходить на трон iз безтурботним i веселим чолом якраз через те, що вiдчула тiльки велич свого становища i не бачить вiдповiдальностi.