Марія Антуанетта

Отже, це поганий, незгiдливий i сварливий шлюб, що ледве тримаеться купи? Анiтрiшечки! Навпаки, цiлком мирне, задоволене подружжя, i якби не було на початку чоловiчоi неспроможностi та ii вже вiдомих прикрих наслiдкiв, то навiть цiлком щасливе. Для того щоб постали суперечки, обом доконечно мати хоч трохи сили, треба, щоб зiтнулися двi волi, зайшла коса на камiнь. Але вони обое – Людовiк XVI i Марiя Антуанетта – уникають будь-яких суперечок i незгоди, вiн – вiд тiлесних, а вона – вiд душевних лiнощiв.

«Моi вподобання не такi, як у короля, – бездумно пише в одному з листiв Марiя Антуанетта, – вiн цiкавиться лише полюванням i механiчною роботою… Погодьтеся, що в кузнi я не мала б уже хоч якоiсь грацii, Вулканом я там не стала б, а якби стала Венерою, то це було б, певне, ще бiльше не до серця моему чоловiковi, нiж моi вiдмiннi смаки». Людовiку XVI й справдi не до вподоби ii галасливi й нестримнi втiхи, але в оспалого чоловiка нема нi волi, нi сили, замiсть показати владу й утрутитись, вiн лагiдно усмiхаеться на ii невгавучi веселощi i загалом пишаеться, що мае за дружину таку чарiвну й усiма люблену жiнку. Наскiльки його млявi почуття взагалi спроможнi ворушитися, цей прямодушний чоловiк по-своему – тобто незграбно й щиро – цiлком вiдданий своiй гарненькiй i куди розумнiшiй за нього дружинi; усвiдомлюючи свою неповноцiннiсть, вiн, щоб не застити iй свiтла, вiдступаеться вбiк. А вона трохи i зовсiм незлобиво пiдсмiюеться над таким зручним чоловiком, бо й собi вiдчувае до нього якусь жалiсливу любов – мов до великого кудлатого сенбернара, котрого можна як завгодно чухати й гладити, адже вiн нiколи не шкiриться й не гарчить i зворушливо кориться щонайменшому кивковi; та довго гнiватись на цю добру й тупу колоду вже не можна навiть з удячностi. Адже вiн дае заправляти, як iй заманеться; почувши себе небажаним, делiкатно виходить; не попередивши, не входить – iдеальний чоловiк, котрий попри свою ощадливiсть завжди сплачуе ii борги й дозволяе все, зрештою, навiть коханця. Чим довше Марiя Антуанетта живе з Людовiком XVI, тим бiльшу вiдчувае повагу до його, дарма що слабкого, а все ж вельми гiдного характеру. Зi стуленого дипломатами шлюбу мало-помалу витворилась iстинна приязнь, добре й сердечне спiвжиття i, безперечно, щирiше, нiж у бiльшостi тогочасних монарших подружжiв.

Лише любов, це святе i велике слово, говорячи про них, лiпше й не згадувати.