Марія Антуанетта

Марiя Антуанетта нiколи й гадки не мала, що довкола Паризькоi опери простяглося величезне мiсто, вщерть повне злиднiв i невдоволення, що за трiанонськими ставками, де жирують китайськi качки, розгодованi лебедi i павичi, за охайним i чистим парадним hameau[40 - Хутором (франц.).], який збудували двiрськi архiтектори, справжнi селянськi хати обертаються в пустку, а клунi стоять порожнi; що за роззолоченою огорожею ii парку працюе, голодуе i сподiваеться багатомiльйонний народ. Мабуть, тiльки це незнання й небажання знати про всю свiтову недолю й неспокiй надавало рококо чарiвливоi грацii i легкоi, безтурботноi вабливостi; тiльки той, хто не знае злигоднiв свiту, може тiшитись так блаженно.

Але королева, котра забула про свiй народ, веде небезпечну гру. Якби ж Марiя Антуанетта хоч раз запитала у свiту, але питати вона не хотiла. Якби хоч раз придивилася до часу, вона б усе зрозумiла, але розумiти вона не хотiла. Вона прагла не вiдати, зоставатися молодою, веселою й незрячою. Живучи серед штучноi культури, марнуючи вкупi зi своiми двiрськими марiонетками вирiшальнi й безповоротнi роки життя, вона, як за блудним вогником, невпинно ходила по колу.

Їi незаперечна провина в тому, що вона нечувано легкодумно постала перед найтяжчим iсторичним випробуванням, iз лагiдним серцем – перед найгострiшим конфлiктом сторiччя. Провина хоча й незаперечна, а все ж ii можна простити, зваживши на той безмiр спокус, перед якими навряд чи втримався б i сильнiший характер. Потрапивши з дитячого лiжка на подружне ложе, а тодi вмить, нiби чарами, ступивши iз заднiх палацових покоiв на найвищий щабель влади, не готова й духовно не пробуджена, незлобива, не дуже сильна й не вельми пильна душа почула, що ii, мов сонечко, оточив планетний танок замилування, – i як промiтно тi людцi вiсiмнадцятого сторiччя вмiли дурити молоденьку жiнку! Як по-шахрайськи спритно тямили готувати солодку трутизну лестощiв, якi вони вдатнi й винахiдливi в чаруваннi дрiбницями, якi вправнi у високiй науцi галантностi й феацькому мистецтвi легкого ставлення до життя! Знаючи й задобре знаючи всi спокуси i слабостi душi, придворнi зразу затягли це недосвiдчене, ще цiкаве до самого себе дiвоче серце у свое вiдьомське коло.

З перших днiв свого королювання Марiя Антуанетта нiби витае в дурманних випарах безмiрного обожнювання. Що вона скаже – вже розумне, що вона робить – уже закон, що забажае, те й виконують. У неi примха, а вже завтра – це мода. Вона коiть дурницi, а цiлий двiр натхненно наслiдуе ii.