Марія Антуанетта

] нiчнi походеньки королеви, то й що з того? Адже поблажливий чоловiк, король, на такi шпильки зовсiм не буде гнiватись i можна буде добре потiшитись. Аби лиш не бути самiй, не зостатись увечерi вдома, не взяти книжку, не побути з чоловiком – тiльки весела й невпинна метушня й маячня. Де тiльки мода нова зiпнеться, Марiя Антуанетта iй уклониться перша; заледве граф д’Артуа привiз з Англii кiнськi перегони – едине, що вiн зробив для Францii, – й королеву вже бачать на трибунi в товариствi десяткiв молодих дженджуристих англофiлiв, там вона грае, б’еться об заклад i незмiрно тiшиться цим новiтнiм шаленством.

Проте здебiльшого ii захват нетривкий, спалахуе, мов солома, i завтра вона вже нудиться своiм учорашнiм захопленням – ii нервовий неспокiй, породжений, безперечно, тiею альковною таемницею, може вгамувати лише постiйна перемiна втiх. Серед сотень мiнливих розваг е в неi едина й найулюбленiша, котра щоразу нестямно тiшить ii, а заразом уводить у щонайбiльшу неславу – це маскаради. Вони стали тривалим захопленням Марii Антуанетти, бо ж тут можна мати подвiйну насолоду – нiби й королевою бути, а водночас зоставатися невпiзнанною пiд чорним оксамитом маски i зухвало йти аж до краю нiжного залицяння, робити ставки не самими грошима, як у картах, а й заставляти себе як жiнку. Перебравшись на Артемiду або в кокетливiм домiно, можна зiйти з крижаних вершин етикету й зануритись у чуже й гаряче людське роiння, аж тремтячи цiлим еством вiд подиху пестощiв i близькоi спокуси, вiд того, що одною ногою вже стоiш на слизькiй дорозi; сховавшись пiд маску, можна взяти пiд руку молодого й елегантного англiйського джентльмена й пiвгодини з ним пробазiкати або ж кiлькома смiливими словами показати чарiвливому шведському кавалеровi Гансу Акселю Ферсену, як вiн подобаеться жiнцi, що, на жаль, – ах, який жаль! – як королева примушена силомiць берегти чесноту. А що потiм цi невеличкi жарти будуть грубо еротизованi версальськими плiткарями й про те плескатимуть у кожному салонi, – примiром, коли одного разу в дорозi поламалося колесо двiрськоi карети й Марiя Антуанетта, щоб доiхати яких двадцять крокiв до Опери, сiла в найманий фiакр, пiдпiльнi журнали оббрехали цей нерозумний учинок, перетворивши на фривольну пригоду, – про це Марiя Антуанетта не знае або й знати не хоче. Намарне дорiкае iй мати: «Якби це було в товариствi короля, то я б iще мовчала, але ти завжди без нього, та ще й укупi з найгiршою молоддю Парижа, i при цьому знадлива королева найстарша в цiлому гуртi.