Місто

Тiльки на бiчнiй стiнцi печi, на единiй вмiщенiй там кахлi серед рослинних орнаментiв цiлувалася закохана пара, вона нiчого ще не знала про вiйну i не хотiла знати, – а може, в цьому весь сенс людського iснування, можливо, лише любов допоможе людям перетривати бiду й продовжити життя пiсля военного смерчу? А певне – так… І Страусовi згадалася його любов, через яку вiн не одружився й досi, солодко-млосно згадалася, та вiн рiшуче пригасив спогад, бо ж не пора нинi, не пора…

Василина не звертала уваги на кахлю, де цiлувалися закоханi, а все одно в цю мить, пiсля якоi вже мае право прийти смерть, бо чиясь сваволя випустила ii на свiт з косою, згадалась iй остання, жива iще, Василева хвилина, бо про його небуття думати не могла: лежить Василь на цьому ось лiжку, що позад неi, з потрощеними кiстками, колоди порвали йому нутрощi, нiщо вже в ньому не живе, тiльки серце й права рука, i вiн, як нiколи за доброго здоров’я, нiжно усмiхнувшись до Василини, погладив iй груди, якi завжди приносили йому радiсть, а синовi дали життя; вiн по-чоловiчому палко пестив iх рукою, котра з кожною миттю слабшала, квапився пестити, щоб натiшитися востанне, i той його дотик до ii грудей, яких нi разу не дозволила потiм торкнутися iншому мужчинi, чуе Василина тепер i вiрить у те, в що вiрити грiх: Василь таки повернеться колись у це лiжко для гарячоi любовi.

Роман дивився на Василину, котра в цю мить була дивно гарною, думав про свою темну самотнiсть i несподiвано вiдчув, як у його душу увiйшла гостя; то було просвiтлене Василинине обличчя, i його здивувало те, що зваба жiнки, вiчно затiнена смутком i вдовиною безнадiею, увiйшла до нього саме тодi, коли над свiтом зависли раптом i безнадiя, i смуток, i смерть… Вiн згадав ii, ту смерть, яка вiдiбрала колись вiд нього кохану, i, заперечуючи тепер небуття, знайшов для себе розраду: е тiльки життя на свiтi! І нема чого боятися смертi, бо якщо так, то треба боятися й народження, адже обидвi цi сакраментальнi категорii iснують поза волею людини, поза ii свiдомiстю; люди вiдходять, як i приходять на свiт, непомiтно для себе, життя даеться iм як дарунок на певний час, i треба ним утiшитися… Так, так, але коли цей дарунок природи вiдбирають тi, якi його не давали, тодi стае страшно.

Мирона вразила нинi несподiвана сила металевого гулу, i вiн пiддався iй: сила та скорила його своею нещаднiстю до слабшого; Мирон поставив себе в цю хвилину на бiк сильних. Адже вiдтепер долю свiту вирiшуватимуть тiльки вони.