Місто

Поводив очима по дощанiй, видубленiй часом стелi, по зчорнiлих сволоках, помережаних нехитрими рiзьбленими узорами й трираменними хрестами; на тих сволоках пiд самою стелею лежали пожовклi старi газети, якi, мабуть, читав колись газда Василь, шкiльнi пiдручники малого Василька, товста книга, певне Бiблiя, бляшанка з тютюном i люлька – релiквii по господаревi дому, великоднi писанки в iнкрустованих тарелях – яскравi цьогорiчнi i збляклi давнiшi, на слiпучо-бiлiй стiнi пiд вишитим рушником висiв у дерев’янiй рамцi шлюбний портрет красунi Василини й вирлоокого вусатого Василя – двi голови, прихиленi одна до одноi; пiд тiею ж стiною стояло незаймане лiжко, застелене космацьким лiжником i вивершене високими подушками – лiжко належало тiй шлюбнiй парi, що на портретi, i тепер немов чекало, що господар колись-таки повернеться i воно знову освятиться любов’ю; у кутi пишалася викладена косiвськими майстрами кахляна пiч, на чоловому боцi якоi вгорi хмурився святий Миколай, погрожуючи вказiвним пальцем; пiд ним, через усi три кахлi, мчався парокiнною бричкою самовдоволений гевал iз запаленою люлькою в зубах, ще нижче, на першiй кахлi, молився пiд церквою упокорений долею мандрiвник, на другiй – у задумi, за корчемним столом, сидiв мудрець з пергаментним сувоем у руцi, на третiй – бив у дзвiн на сполох молодий дзвонар, а в самому низу стрiляли з пiстолiв вояки, якi вийшли завойовувати свiт.

Страус кожного ранку, обвiвши оком кiмнату, зупиняв погляд на цiй печi i, дивуючись вигадцi умiльцiв, видивляв для себе все новi й новi характернi риси осiб, зображених на кахлях, новий iх змiст, захований за зовнiшньою примiтивнiстю, з часом цi особи стали дуже знайомими, наче вiн знав iх усе життя.

Потiм погляд Страуса перебiг до кута, бiля якого примiстилося його лiжко: «Як маеться мiй сусiд по кiмнатi?» Кожного ранку Зарицький з цiкавiстю споглядав маленького i боязкого павучка, що вряди-годи вилiзав iз щiлини в стiнi на свое незриме плетиво i ждав поживи.