Місто

– Ним завжди керували двi сили, – сказав Роман, кивнувши в бiк дверей. – Претензiйнiсть вуличноi елiти i егоiзм…

– Не треба аж так, – звiв руку Страус. – Вiн – невдаха. Як i ти… І теж не зi своеi вини. Це його озлобило.

– Чи не подiбне озлоблення на свою посереднiсть вивело з-пiд мостiв, з нетрiв i смiтникiв варгатого Бенiто з його зграею, i вони пiшли на Рим? Коли люди пiддаються незагнузданiй силi, тодi народжуеться те, що нинi назвалося фашизмом… Не морщ чола, Богдане, я не наводжу жодних аналогiй мiж Мироном i Бенiто… Але повiр – кожне зло починаеться з егоiзму посередностi.

«Хочу геть звiдси!» Сам! Не з батьком, не з матiр’ю й нещасною бабусею i навiть не з Мадленою… та що тут говорити… – Роман помовчав, гамуючи бiль, що пiдкотився враз до горла. – Що говорити… Сам! Ти думаеш, то була iстерiя? Нi, – холодна розсудливiсть.

– Романе, не заходь надто далеко… Нам було тодi по дванадцять-тринадцять рокiв: звiдки та холодна розсудливiсть? – Страус втомлено сiв за стiл, вiдкинувшись на спинку крiсла.

– Неусвiдомлена, атавiстична… Ось нинi: вiдчув раптом, що може надiйти момент, i духовний набуток стане непотрiбним баластом, i вирiшив на всяк випадок вiдмежуватися вiд нього. «Хочу геть звiдси!» Нинiшнiй Миронiв випад, звiсно, ще нi до чого його не зобов’язуе, вiн кожноi митi може сказати, що помилявся, але на запасну позицiю таки вiдступив – вивiльнив у своiй душi мiсце грубiй силi, яку або прийме, або втече вiд неi.

Як буде зручнiше… Нi, Богдане, я не хочу зопалу вiшати на товариша всiх здохлих псiв, проте нинi кожен з нас вибирае потрiбну для себе позицiю, тож i я маю право оцiнити людей, якi мене оточують у критичну хвилину. З ким я буду? Хто буде зi мною? Вулиця… ii злий феномен полягае не в тому, що мешканцi прагнули вилiзти з бiди, а в тому, що тi прагнення породжували погорду, зневагу до бiдностi, егоiзм…

Страус мовчав. Замовк i Роман, помiтивши його вiдсутнiсть: Богдан пильно дивився на кахлi, нiби досi iх не бачив; поглянув у той бiк i Роман.

Зображення на кахлях справдi були цiкавi, в iх рiзноманiтностi всяк мiг знайти спiвзвучний для свого настрою сюжет…

Святий Миколай злагiднив суворий погляд, в його очах осiла тепла тiнь – може, це було спiвчуття до стривожених людей; вiн уже не погрожував пальцем, а тiльки застерiгав, просив бути уважним i розсудливим, щоб не допустити якогось необачного кроку.