Місто

Нiби злякавшись, що раптом збагне весь трагiчний смисл цього слова, а тодi стане таким зажуреним, як усi дорослi в хатi, Василько вихопився з маминих рук: йому хотiлося ще радостi й свободи, йому страшно стало тiеi неволi, яка прийде разом iз зрозумiнням слова «вiйна», – чей же на схилах Лисинки гудуть роi бджiл i джмелiв над розквiтлими травами, а горою, повище хати, бiжить з Буковини схожа на хребтову смужку польовоi мишi стежка, ген бiжить аж до Писаного Каменя, що бовванiе олив’яною брилою на обрii пiд небом, а за ним стелиться гостинець до самого Мiста.

Василько вiдчув, що майне лише мить – i материн плач вiдбере в нього не тiльки кашицю i вершi з пстругами, а й цю стежку, якою вiн разом з учителем Страусом повинен вийти, минаючи Писаний Камiнь, на битий шлях, щоб, тримаючись за руку вчителя, йти з ним так довго, поки не стане дорослим, поки не пiзнае того, що знае вiн. І Довбуш, i опришки, i козаки, i поважнi гетьмани, i лютi царi, i пророки-поети, i чародii-малярi – всi тi казковi постатi, якi виринули з розповiдей Страуса, стануть ближчими i зрозумiлими, бо Василько буде вчитися у великiй мiськiй школi, в якiй не двi класнi кiмнати, як у Бiлiй Березi, а багато, мов чарунок на бджолиному щiльнику, i у кожнiй свiй учитель, а в однiй наймудрiший i найрiднiший – Страус.

Василько не хотiв цього втрачати, а тому втiк вiд розтривожених людей, проте дрiбку iхньоi тривоги таки забрав з собою, i перемiнилася вона в образ, зовсiм не пов’язаний з нинiшнiм днем, бо нинiшне лихо ще не мало свого образу.

Була це згадка про батькову смерть.

Донинi Васильковi пам’яталася смерть тата як сумне, проте урочисте свято. Газда Василь спав, як i кожноi недiлi пiсля обiду, – тiльки не на постелi, а на столi посерединi кiмнати, одягнений у святкову вберю. В хатi набилося стiльки людей, що вiд iх дихання i зiтхань загусло повiтря, вони притиснули малого до маминого подолка, i вiн не мiг бачити ii обличчя, тiльки чув, як на тiм’ячко скапували гарячi краплi – це були сльози, i вiд них ставало Васильковi тепло, вони тепер еднали його з мамою, i вiн, як нiколи досi, щемно вiдчував, що вона е в нього.

Люди були поважнi й добрi, кожен хотiв погладити Василька по голiвцi, спiвав сумноi сiльський дяк, а потiм тата винесли, i син нiколи бiльше його не бачив, зате мати стала добрiша i люди ласкавiшi, i хлопчина довго втiшався тим, що вiн сирота.