Місто

Сирiтство його було терпко-солодким: нiхто з ровесникiв не зазнавав стiльки ласки, як вiн, ровесникiв карали суворi тати за псоти – його ж не карав нiхто нiколи. Тiльки тугою озивалося дитяче серце, коли натикався у повiтцi на поржавiлий велосипед, якого в селi нiхто не мав; Василько тодi пригадував, як тато випроваджував ровера на Лисинку, i сорочка на його спинi була мокра вiд поту, зате як потiм гонористо з’iжджав вiн з гори – i сорочка надувалася, як свинячий капшук… Тугазакрадалася до його грудей, мов лисиця до курника, все частiше: коли заводив грамофон, якого теж у селi нiхто не мав, коли розгортав старi книжки, над якими тато схилявся вечорами при каганцi; але приходила до хлопця й утiшна гордiсть, коли хтось говорив при ньому, що газда Василь був найрозумнiшим чоловiком у селi, i якби не та лиха бiда, коли пiд Турнасом, на закрутi Черемошу, зламалося дараби кермо i налiзла талба на талбу, то був би газда Василь сiльським вiйтом.

Вiдсутнiсть батька була для Василька завжди урочистою, бо в селi та в хатi жила добра пам’ять про нього, i хлопчик цим у глибинi душi пишався, проте й печальною: не сидiв батько на покутi за столом, як у iнших родинах, не згинався з косою мiж косарями на сiнокосах, не спав на лiжку бiля матерi, не було його поруч, аби подати Васильковi руку, коли вiн сходив з крутого берега, i вболювалось йому те, чого його ровесникам вболiтись не могло, – ущербленiсть.

А тому тягнувся до Страуса, як до батька.

Сплакнула нинi мама, i знову впекла в тiм’я ii сльоза; а тодi втiк Василько вiд тривоги, та вона його наздогнала образом померлого батька, i звузився раптом свiт бiля нього, i вiддалився за небокрай Писаний Камiнь, за яким бiжить гостинець, що мае вивести його у свiт широкий; змовкли бджолинi роi над квiтами, змерхнув погожий недiльний день, i вже не уявлялася Васильковi вiйна забавою з будяками – вона напевне така ж справжня, як батькова смерть, i батькова смерть перестала бути святковою, бо на його мiсцi хлопчик уявив учителя Страуса.

Притьмом вернувся до хати.

Та на порозi тривога миттю зникла: мати винесла з кухнi полумисок з гарячим пахучим банушем[6 - Кукурудзяна каша, варена на сметанi.], поставила його на стiл, сама ж була святковою i гарною. Василько побачив, як ожили квартиранти, вони квапно всiдалися за стiл, бо година була обiдня. Мамина усмiшка змела з iх облич зажуру, i вони стали такими, якими були завжди, – добрими i звичайними.

Василина казала:

– Не iли ще нiчого, а вже полудне.