Місто

Обiдайте, бо що робити… Таж нiхто не винен… Ой, нiхто тому не винен…

До пiдвалу гончарноi школи, де сидiли заручники, доносився крiзь прозурку храп вахмана; вже й обидва вошебиi, яких гестапо пiдселило в камеру, щоб пiдслуховувати, перестали рахувати свiй улов – стомилися й поснули; стих стогiн скатованого на допитi пiдпiльника Гарматiя, спали на цементнiй долiвцi в’язнi, притиснувшись у тiснотi один до одного; тiльки Стефурак i Страус сидiли, спершись спинами об стiну, i спитав пошепки режисер, коли учитель обiрвав свою розповiдь:

– І ви, вволю насперечавшись, залишилися на своiй благословеннiй Лисинцi, мов ховрашки в норi: а може, обмине?

– Воно потiм справдi так i сталося, – вiдказав Страус.

– Ми не знали спочатку, що робити, коли Бiла Береза, не зайнята окупантом, залишилася в його тилу… Але в понедiлок, на другий день вiйни, сказав Мирон перед снiданком, i ми з Романом стетерiли з подиву, бо в недiлю у нас склалася вельми погана думка про нього; ми здивувалися i обидва присоромилися, що не сказали цього першими: «Снiдаймо i збираймося. Не маемо права чекати, поки нас знайдуть на Лисинцi, наш обов’язок зголоситися в сiльську раду». Ми з Романом мовчки переглянулися – мовляв, нiколи не варто робити поквапних висновкiв: Мирон, як i кожен з нас, мае своi вади, але вiн людина чесна i до того ж рiшуча. Пiсля снiданку ми подалися до села. Голова сiльськоi ради був розгублений, вiн нiчого до пуття не мiг нам сказати, жодних розпоряджень з райцентру не отримав, порадив прийти за два-три днi. Третього дня, коли ми прийшли знову, канцелярiя сiльради була зачинена, а сторож приголомшив нас повiдомленням, що влади в Бiлiй Березi вже нема, що по буковинському тракту пiшли румунськi вiйська, а по покутському – нiмецькi; сюди ж, на це бездорiжжя, хто мае час нинi заходити, та й для чого? Я вiдчув, як щось упало в моiх грудях, буквально впало, мов камiнь, – аж хляснуло, i витиснуло приглушений стогiн: що ж тепер робити? Втiкати на схiд через пекло фронту, йти зголошуватись до окупацiйних властей? Глянув на Романа – вiн втиснув голову мiж плечi, нiби хотiв заховатися сам у себе, мов равлик у мушлю, i пiсля довгоi мовчанки проказав: «Треба було ще в недiлю… до Мiста… Щось там робилося напевне. Мобiлiзацiя, евакуацiя… Пропало все, i ми пропали…» Тiльки Мирон був спокiйний, в його очах свiтилися рiшучiсть i надiя чи то цiкавiсть: струс видобував з цього лiнивця й скептика незвiдану енергiю. Вiн промовив: «Нам треба перечекати. Ходiмо на Лисинку».