Місто

Вибравшись стежкою на Лисинку, друзi довго стояли на самому ii вершечку з тильного боку Василининоi хати. Покiйний газда, видно, над усе любив простiр i волю, бо ж скiльки працi мусив прикласти, щоб винести будiвельний матерiал на пiднебесну вершину, звiдки довкруж видно застигле море гiр, i вищоi в околицi нема, хiба десь аж там, за Устерiками, ближче до Жаб’я, де починаеться Чорногора.

– Сьоме небо, – сказав Мирон i розглянувся довкола, мов генерал, який оцiнюе стратегiчний пункт. – Сьоме небо, – повторив, мабуть, для того, щоб нове ймення Лисинки, яке вмiстило в собi не лише поняття висоти, а й неприступностi, прийнялось нинi серед них – для спокою i безпечностi.

Всюди панував синiй спокiй, що повис тремтливим мевом над iзворами – глибокими й недосяжними навiть для ока; стрiмка з усiх бокiв Лисинка, вкрита руном стиглоi трави, в самому низу оперезалася низьким смерековим лiсом, мов частоколом, за яким бiля схiдного пруга пiднiжжя голубiв згин Черемошу, позначений тонкою рискою ледве видноi звiдси кашицi.

На правому боцi рiки звивалася жовта стрiчка дороги з Путили на Чернiвцi, вона була безлюдною, i Страусовi знову хотiлося сказати «не може цього бути», та знав уже, що заклинати даремно, сталося невiдворотне, а тому, шукаючи виходу з безнадiйноi ситуацii бодай на сьогоднi, окинув довкола гiрську пустку, непрохiдну й первiсну, i, вимiрявши оком глибину схилу Лисинки, повторив за Мироном, нiби погодився з його запевненням цiлковитоi для них безпеки:

– Справдi, сьоме небо…

Тiльки Роман мовчав, а конче потрiбно було й вiд нього почути слово запоруки; товаришi чекали, i вiн нарештi вимовив – зовсiм недоречне, що могло означати його примирення з дiйснiстю або ж просто вдоволення гарною погодою:

– Приемно…

Але й цього стало досить, щоб друзi заспокоiлися й повiрили, що iм зараз нiхто не загрожуе в глухiй гiрськiй закутинi, на стрiмкiй, мов твердиня, горi; а для повнiшого спокою усiм трьом додавалося ще й усвiдомлення того, що iм – удiвцевi Романовi i нежонатим Богдановi й Мироновi – легше, нiж iншим.

Можна тут перечекати. Треба перечекати…

Зайшли до хати. Василина зустрiла iх допитливим поглядом, та нiхто нiчого не сказав, i вона зрозумiла, що люди стали безсилi.

– Ми залишимось у вас, Василино, – сказав Мирон.

– Та залишайтеся, бо що робити, – вiдказала покiрно Василина i глянула на Романа, який в цю мить не зводив з неi погляду. – Залишайтеся, – пiдтвердила впевненiше.