Місто

– Залишайтеся! – скрикнув радiсно Василько, визираючи з-за маминоi спини.

Страус пiдвiв тремтячий кулак до пiдборiддя, другою рукою поправив окуляри i тихо проказав, стримуючи вiддих:

– Але що будемо тут робити? Що?

– Грати у преферанс, – гiрко вiдказав Роман.

– А в якi грошi? – примружив очi Мирон, виклично дивлячись на товаришiв. – Чи, може, в гудзики?

– Як – у якi грошi? – смикнулася голова в Романа, i вiн проймаючим поглядом прострiляв знiяковiлого вмить Мирона.

…Засумувала Лисинка на негоду. Спочатку зависла над нею вогка хмаринка, що звiдкись заблукала на чисте небо й мусила опуститися долу вiд власного тягаря, вона повинна була перемiнитися в росу i щезнути в гущi достиглих трав, та необачно зачепилася за Василинин оборiг i вже вивiльнитися з його рогатки не могла, впала на подвiр’я й несподiвано почала набухати, клубочитись, куритися, мов злежане сiно, що затлiлося вiд власного тепла; дими окутали вершок гори i ii схили, а потiм сповзли на Бiлу Березу, вкрили ii безнадiйною мокротою, вiдокремивши вiд великого свiту i село, i гору, на якiй, мов на безлюдному островi пiсля корабельноi катастрофи, залишилося трое товаришiв – загублених, розгублених, неприкаяних.

Непогодь створила для них ще бiльшу безпеку: Василинина хата, яка досi виднiлася всьому свiтовi неприступним бастiоном, та все ж виднiлася, заховалась тепер вiд злого ока, втонула в туманi; гарматний гул, що почав було долунювати iз схiдних долiв, не пробивався бiльше крiзь повсть мряки, – а може, вiддалився фронт. З iлюзорного почуття безпеки зроджувалося зовсiм iнше почуття – непроглядноi безвиходi.

Карти лежали колодою на пiдвiконнi, до них нiхто не торкався, нiби та коротка й багатозначна суперечка мiж Мироном i Романом – в якi грошi грати – наклала на преферанс табу; канiкули скiнчилися, почалося перебування в добровiльнiй облозi, i до друзiв добиралася пiдступна сварливиця – нудьга.