Над чорним морем

Але, сказати правду, як то ти, Саню, видержуеш в тiй еврейськiй школi з твоiм здоров’ям? Там же, мабуть, таке повiтря, що й дихати важко, – сказала Мурашкова.

– Мушу видержувати, – сказала Саня, – часом в класах така смердота, що в мене аж голова морочиться. Але що ж маю робити? Скiнчила я вiсiм класiв в гiмназii. Сиджу в батька без роботи. А я хочу якогось дiла, i дiла доброго. Я сама просвiтилась наукою й повинна нести просвiту в маси, й переднiше за все пiднiмати нашу сестру, розвивати женщину. Мiж усiма женщинами еврейська женщина найбiльше подавлена.

Я маю на думцi еврейську женщину, цю невiльницю Мойсеевого закону. Ти знаеш, що поки еврейська дiвчина не вийде замiж, поти вона не мае права навiть ходити в синагогу… Здаеться, на неi не вважають як на людину… А вона ж така людина, як i ми… Де вже тут шукати поетичноi обстави, парфумiв, смирни та фiмiаму. Пiшли ж деякi з наших в народ, а там не до смирни та парфумiв…

– Чи не час нам на службу? – спитала Мурашкова й глянула на годинник.

– Нi, ще не час. Чого це ти така спiшна сьогоднi? – обiзвалась Саня. – Подишмо ще чистим повiтрям. Я люблю цей закуток садка; старi, голi стовбури акацiй неначе намальованi на зеленому фонi густих кущiв. Он двi довгi гiлки звiсились униз, наче зеленi крила з дрiбчастими перами. А хрущi? як лiниво та дляво, неначе спросоння, перелiтають з гiлки на гiлку. Он пташка кинулась на хруща, вхопила й понесла собi на снiдання.

– Споконвiчна борня за живоття, за iжу, – обiзвалась Мурашкова.

Саня замовкла й задумалась. Вчора ввечерi в iх був молодий вчитель Комашко й зацiкавив ii розмовою. Вона чогось пригадала його розмову, кинула очима по довгiй алеi й неначе сподiвалась його стрiнути.

«Може, вiн вийде в садок погуляти; може, я побачусь з ним, поговорю, докiнчимо почате вчора змагання, що так зацiкавило мене», – думала Саня. І в неi очi потягло в глибокий, далекий кiнець алеi, залитоi тихим зеленим свiтом. В кiнцi алеi замрiла висока рiвна постать молодого панича.

«Вiн, неначе вiн… але нi. Вiн нижчий на зрiст, хоч i такий рiвний станом та чорнявий, – подумала Саня. – Нi, не вiн. Тип схiдний; надiсь, якийсь грек або армянин».

По алеi гуляв не Комашко, а грек Аристид Селаброс. Вiн углядiв, що на лавцi сидiли молодi панни, й повернув на Пушкiнську алею, щоб на iх подивитись. Тихою ходою наближався вiн до паннiв, високий, рiвний станом, довгобразий, з гарним класичним лицем та з короткою кучерявою борiдкою.