Над чорним морем

Поклонившись, вiн подав руку паннам, ледве глянувши на Мурашкову, неначе вперше ii бачив. Одначе його удавана поважнiсть незабаром зникла з його лиця. Вiн дрiбно та швидко заговорив з паннами.

– Добридень вам, синя стьожко! – гукнув вiн до Санi. – Ого! тут е й червона стьожка! – сказав вiн до Мурашковоi.

– Є й синя, е й червона стьожка, е навiть дама без стьожки, – весело сказала Христина. – А якi стьожки ви найбiльше любите: чи синi, чи червонi?

– Не вгадаете, яка стьожка менi найуподобнiша, – сказав Селаброс, скоса зирнувши на червону стьожку на плечi в Мурашковоi.

– Ого-го! та ви таки вередливi! – сказала Христина.

– Що це ви звете нас стьожками? Хiба в нас нема ймення? – сказала до Селаброса Саня.

– Є ймення, е! Хто ж за це не знае? Вас таки ж якийсь пiп хрестив, – сказав Селаброс.

Саня не любила Селаброса за те, що вiн був трохи неделiкатний в словах i говорив часом неприемне паннам. Рiзкий на язик, грубуватий, як усi сини пiвдня, Селаброс часом грубо рiзав правду в вiчi не одним паннам.

– А що, чи поiдете пак на Малий Фонтан на гулянку? Сьогоднi надворi година, гарно, ясно. Як ви поiдете, то поiду й я з вами, коли мене не проженете, – промовив Селаброс. – Ви мене не проженете? – спитав вiн, обертаючись до паннiв.

– Нi, не проженемо: ми не вдалися в вас i людей не розгонимо комплiментами, – так само рiзко дала здачi Саня.

Чорнi брови в Селаброса на одну мить зiйшлися й знов розiйшлись. Вiн втяг верхню губу й прищикнув ii зубами.

– Не думав я, що маю вдачу розганяти паннiв… – сказав вiн низьким голосом.

– А от удовиць, то ви й не розженете! Удовицi невеликi страхополохи й вас не дуже-то злякались, – весело обiзвалась Христина.

– Що це в вас за штучка в руках? – спитав Селаброс в Христини й нецеремонно ляпнув пальцями по тiй штучцi.

– Ет! не скажу: нехай кортить. Довiдаетесь на Фонтанi, – сказала Христина.

– Та й ви не з порожнiми руками! – сказав Селаброс, обертаючись до Бородавкiна.

– Авжеж не з порожнiми.

– І добре робите, бо тут зiбрались все поети та поетки, що за ту прозу не дуже дбають, – промовив Селаброс.

– Поети – цебто ви, це я знаю; а поеток мiж нами нема; ми люде позитивнi, – защебетала Саня.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.