Одіссея

Потiм скупались самi i, до блиску намазавшись маслом,

Тут же, на березi рiчки, обiд споживать посiдали,

Вогку ж бiлизну лишили на ясному сохнуть вiдсоннi.

Вволю поiвши сама, i служебницi разом iз нею,

В м’яч почали вони грати, пов’язки з голiв поскидавши;

Перед у iгрищах бiлораменна вела Навсiкая.

Так стрiлоносна, на ловах блукавши мiж гiр, Артемiда

Високоверхий Тайгет i стрiмкий Ерiмант оббiгае, —

Тiшиться, диких полюючи вепрiв i оленiв бистрих;

З нею там нiмфи гуртом польовi забавляються, доньки

Зевса-егiдодержавця, i серцем Лето звеселилась.

Вища за всiх головою й чолом Артемiда; мiж ними

Легко богиню впiзнати, хоч всi вони рiвно прекраснi, —

Так помiж юних служниць вирiзнялась незаймана дiва.

Врештi коли уже час настав iм додому вертатись,

Мулiв вони запрягли й поскладали одежу помиту, —

Спосiб надумала знов ясноока богиня Афiна,

Як Одiссея збудить, щоб побачив вiн дiву прекрасну

І провела б його в мiсто вона до людей феакiйських.

Кинула м’яч у служницю вождева дочка Навсiкая,

Тiльки не влучила – вiн у вируючу хвилю потрапив.

Голосно скрикнули всi – й Одiссей богосвiтлий прокинувсь.

Сiвши, так у душi i думках вiн почав мiркувати:

«Горе менi! До кого, в яку я краiну потрапив?

Чи непривiтнi i дикi тут люди, що правди не знають,

Чи доброзичливi серцем, гостиннi i богобоязнi?

Лагiдний гомiн дiвочий, здаеться, до мене долинув.

Хто це – нiмфи, що в горах живуть, на бескетах стрiмчастих,

Чи при джерелах рiчок та встелених травами луках?

Може, нарештi я – близько оселi людей ясномовних?

Треба самому менi побачити це й дослiдити».

Мовивши так, виповзае з кущiв Одiссей богосвiтлий,

В хащах густих вiдломивши рукою м’язистою гiлку

З листям зеленим, щоб тiла прикрить наготу соромiтну.

Вийшов вiн, мовби той лев, що вирiс у горах i, сили

Певен своеi, крiзь бурю i дощ iз блиском огнистим

В хтивих очах на бикiв i овець пориваеться в полi

Й оленiв диких полюе, – утроба його спонукае

Навiть в обори мiцнi по дрiбну пробиватись худобу.

Зважився так Одiссей до дiвчат пiдiйти пишнокосих,

Бувши нагим, – до цього його приневолила скрута.

Був вiн жахливий на вигляд, облiплений тванню морською;

В трепетi врозтiч усi по берегу порозбiгались,

Лиш Алкiноева донька одна зосталася – Афiна

Мужнiсть iй вклала у серце i страх iз суглобiв прогнала.