Одіссея

Смiло стояла вона перед ним, Одiссей же вагався —

Краще колiна обняти прекрасноi дiви чи краще,

Стоячи одаль, у неi зворушливим словом благати

Одiж йому принести i шлях показати до мiста.

Так вiн, мiркуючи, визнав нарештi, що буде найкраще,

Стоячи одаль, ii зворушливим словом благати,

Але колiн не торкатись i дiвчину тим не гнiвити.

Отже, розсудливо вiн i зворушливо мовив до неi:

«Хто ти – богиня чи смертна, – тебе на колiнах благаю!

В разi одна ти з богинь, що простором небес володiють,

То з Артемiдою тiльки, великого Зевса дочкою,

Виглядом, постаттю, величчю можу тебе порiвняти!

В разi ж одна ти iз смертних, що нашу заселюють землю,

Тричi щасливi тодi твiй батько i мати поважна,

Тричi щасливi й брати твоi, – щирою радiстю завжди

Їм зогрiваеться серце тодi, як тебе вони бачать,

Парость квiтучу свою, в танку хороводного кола.

Але за всiх буде той щасливiший у серцi своему,

Хто, перевищивши iнших дарами, введе тебе в дiм свiй.

Досi нiде-бо мiж смертних моi ще не бачили очi

Мужа чи жiнки такоi; дивлюсь я на тебе й дивуюсь.

В Делосi тiльки колись, поблизу вiвтаря Аполлона,

Бачив таку ж прекрасну я пальми квiтучоi парость.

Я там бував i багато супутникiв вiрних зi мною,

Їдучи в путь, що на нiй зазнали ми стiльки нещастя.

Глянувши тiльки, тодi, зачудований серцем, стояв я

Довго, – таких-бо дерев ще нiколи земля не ростила.

Так i на тебе дивлюся я з подивом, жiнко, колiн же

Страшно твоiх доторкнутись.

Вчора, на день лиш двадцятий, умкнув я з багрового моря,

Де пiд поривами бур вiд Огiгii-острова хвиля

Гнала так довго мене. Сюди ж якийсь бог мене кинув

Нинi, щоб нових напастей зазнав я. Бо ще, я гадаю,

Їм не кiнець, ще багато боги iх менi призначили.

Зглянься ж, владарко; тебе, перетерпiвши стiльки нещастя,

Першу зустрiв я, з iнших людей я нiкого не знаю,

Хто в цьому мiстi живе й володiе цiею землею,

Шлях до мiста менi покажи й обгорнутись дай клаптем

З ряден, що ними ти одiж, сюди везучи, накривала.

Вiчнi боги вiддадуть тобi всiм, чого прагнеш душею, —

Мужа, й домiвку тобi подарують, i згоду в родинi

Повну; нiчого немае певнiшого й кращого в свiтi,

Тiльки б у злагодi повнiй жили i домiвку тримали

Муж iз жоною, одним ворогам лиш – на заздрощi злiснi,

Приязним людям – на радiсть, найбiльше ж – собi на утiху.