Остання красуня Півдня

Батько переiхав сюди пiсля закiнчення Єлю.

– Ого! – Скотт ввiчливо вдав здивування.

– А мати – звiдси. Батько переiхав iз Балтимора, тому що тутешнiй клiмат корисний для його здоров’я.

– Зрозумiло.

– Звiсно, я вважаю, що, це – наш дiм, – потiм, поблажливiше, – та загалом мiсце не мае жодного значення.

– Авжеж.

– За винятком того, що я б хотiла переiхати на Схiд, а батька вмовити просто неможливо, – завершила вона.

На годиннику – далеко за пiвнiч, i на бульварi майже нiкого не було. Інколи попереду, на верхiвцi пагорба, з’являлася пара жовтих дискiв, i, коли тi наближалися, вимальовувалися контури припiзнiлого автомобiля.

Незважаючи на це, вони були наодинцi з впертою, невсипущою темрявою. Мiсяць зник за хмарами.

– Коли дорога наблизиться до рiчки, зупинимось подивитися на воду? – запропонував вiн.

Янсi про себе тихо всмiхнулася. Пропозицiя була однiею з тих, яких один iз ii знайомих називав «зрозумiлим натяком для всiх мов свiту», що зводився до створення природноi атмосфери для поцiлунку.

Вона замислилася. Чоловiк ще й досi не справив якогось враження на неi. Вiн був красивий, очевидно, при грошах, i – з Нью-Йорка. Пiд час танцiв вiн ii зацiкавив, i симпатiя зростала так швидко, як вечiр, що наближався до кiнця; та потiм ця жахлива ситуацiя з батьком облила крижаною водою iскри почуття, якi тiльки-но починали жеврiти; i зараз – листопад; i нiч – така холодна. Проте…

– Гаразд, – несподiвано погодилася вона.

Дорога роздiлялася; вони трохи покружляли й зупинили авто на вiдкритому мiсцi, високо над рiчкою.

– Ну i? – сказала вона в тишi, що запанувала пiсля того, як вимкнули двигун.

– Дякую.

– Тобi тут подобаеться?

– Майже. Не зовсiм.

– А чому?

– Зараз скажу, – вiдповiв вiн. – Чому тебе назвали Янсi?

– Це сiмейна традицiя.

– Дуже гарне iм’я.

Вiн нiжно повторив «Янсi» кiлька разiв. – Янсi – в ньому чутно всю витонченiсть Ненсi, та без надмiрноi педантичностi.

– А як тебе звати? – запитала вона.

– Скотт.

– Скотт, а далi?

– Кiмберлi.

А ти не знала?

– Я не розчула. Мiсiс Роджерс якось незрозумiло тебе представила.

Зависло коротке мовчання.

– Янсi, – повторив вiн, – чарiвна Янсi, очi ii темно-небесного вiдтiнку, душа ii млява. А ти знаеш, чому менi тут не зовсiм подобаеться, Янсi?

– Чому?

Вона непомiтно наблизила свое обличчя й чекала вiдповiдi, злегка розкривши губи; вiн знав, що та, хто просить, – отримае заслужене.

Не поспiшаючи, вiн нахилився й торкнувся ii губ.