Остання красуня Півдня

– Ну… – невпевнено почала вона, – Я навiть не знаю, чи зможу прийняти такий подарунок! У мене, взагалi-то, е двi сотнi, сам знаеш. А ти впевнений…

– Авжеж! – iз чарiвною безтурботнiстю вiн махнув рукою. – Тобi потрiбне свято. Ти казала про Нью-Йорк, i я хочу, аби ти туди з’iздила. Скажи своiм друзям iз Єлю чи з iнших коледжiв i вони запросять тебе на вечiрку, чи ще кудись.

Вiн рiзко сiв на стiлець i глибоко зiтхнув. Янсi склала чек й заховала його в нагруднiй кишенi своеi сукнi.

– Н-у-у-у, – м’яко протягнула вона, повертаючись до свого звичного манiру, – ти надзвичайно милий i турботливий, татку.

Намагатимусь не поводитися надто екстравагантно.

Батько не вiдповiдав. Вiн ще раз тихо зiтхнув й сонно вiдкинувся на спинку крiсла.

– Звiсно, менi б дуже хотiлося поiхати, – промовила Янсi.

Батько все ще мовчав. Їй здалося, що вiн заснув.

– Ти спиш? – запитала вона, цього разу вже весело. Вона нахилилася до нього; потiм випрямилася й пильнiше придивилася.

– Батьку, – невпевнено мовила вона.

Вiн застиг в однiй позi; рум’янець раптом зник з його обличчя.

– Батьку!

Вона зрозумiла – i вiд цiеi думки по ii тiлу побiгла мурашва, а залiзнi лещата здавили груди – що в кiмнатi, крiм неi, бiльше нiкого немае. Минула шалена, страшно довга мить, i вона сказала собi, що ii батько мертвий.

V

Янсi завжди до себе ставилася м’яко – як матiр ставиться до своеi дикоi, розбещеноi дитини. Вона не була дурненькою, не сповiдувала якоiсь впорядкованоi й обмiркованоi власноi фiлософii.

Така трагедiя, як смерть ii батька, могла викликати тiльки одну реакцiю – iстеричну жалiсть до себе. Перших три днi промайнули як кошмар; але притаманна цивiлiзацii сентиментальнiсть, зовсiм не схожа на жорстокiсть природи щодо поранених особин, завжди надихала якусь мiсiс Орал, компанiею якоi Янсi до цього часу гребувала, на прояв пристрасного iнтересу до подiбних катастроф. Мiсiс Орал i взяла на себе всi клопоти й турботи, що виникли з похоронами Тома Боумана. На наступний ранок пiсля смертi батька Янсi вiдправила телеграму единiй родичцi, що залишилася в неi, яка жила в Чикаго, але дама, що досi поводилася прихильно, вiдповiсти не зволила.

Чотири днi Янсi сидiла нагорi у своiй кiмнатi, слухаючи звуки безкiнечних крокiв i стукiт у дверi, що долинав iз веранди – ii нервознiсть тiльки пiдсилювалася вiд того, що з дверей зняли дзвiнок. Бо так наказала мiсiс Орал! Двернi дзвiнки завжди знiмають у таких випадках! Пiсля похорону напруга зменшилася.