Остання красуня Півдня

Його сиве волосся було дещо скуйовджене; на привабливому обличчi знову з’явився легкий рум’янець. І тiльки в очах виступали червонi судини, що нагадувало про недавню пиятику.

– Добре розважилася?

– А чому це тебе турбуе? – грубо вiдповiла Янсi.

– Чому?

– Здаеться, ввечерi тебе не турбувало нiчого. Я попросила тебе пiдвезти додому двох осiб, а ти не змiг вести власне авто!

– Чорт забери, це я не змiг? – запротестував вiн. – Та в мене б вийшло взяти участь у перегонах на… еранi, нi – на аренi.

Це мiсiс Роджерс наполягала, аби ii юний шанувальник вiв авто, то що ж я мiг вдiяти?

– Це не ii шанувальник, – рiзко виправила Янсi. З ii голосу зникли всi ознаки млосностi. – Вона такого самого вiку, як i ти. Це ii племiнниця… Я мала на увазi – племiнник.

– Ну вибач.

– Думаю, тобi доведеться вибачитися ще.

Несподiвано вона зрозумiла, що бiльше не тримае на нього зла. Їй було радше його шкода; ii наздогнала думка, що, попросивши пiдвезти мiсiс Роджерс додому, вона зазiхнула на його свободу.

Проте насамперед – дисциплiна; попереду – ще багато суботнiх вечорiв.

– Я слухаю, – вела вона далi.

– Вибач менi, Янсi.

– Гаразд. Я вибачаю, – вiдповiла манiрно.

– Ну що менi ще зробити, аби ти менi вибачила?

Їi голубi очi звузилися. Вона сподiвалася – та ледве наважилася зiзнатися собi в цьому – що вiн поiде з нею в Нью-Йорк.

– Так… Подумаемо, – промовив вiн. – Зараз листопад. Якого числа?

– Двадцять третього.

– Зараз скажу тобi, – вiн задумливо з’еднав кiнчики пальцiв.

 – Зроблю тобi дарунок. Усю осiнь я хотiв дозволити тобi вiдвiдати Нью-Йорк, та справи йшли кепсько.

Вона ледве стримала посмiшку, – нiбито справи для нього мали якесь особливе значення.

– Та, якщо ти так хочеш поiхати, я зроблю тобi такий подарунок, – вiн пiдвiвся зi стiльця, перейшов кiмнату й сiв за стiл. – Маю трохи грошей в одному з нью-йоркських банкiв, вони лежать там доволi довго, – говорив вiн, шукаючи в ящику стола чекову книжку.

 – Я хотiв закрити цей рахунок. Так, подивимося. Тут якраз… – його ручка щось зашкрябала. – Де в бiса промокальний папiр?

Вiн пiдiйшов до камiна й рожевий прямокутний папiрець опустився на ii колiна.

– Ого! Батьку!

Це був чек на триста доларiв.

– Ти справдi даси менi такi грошi? – запитала вона.

– Не хвилюйся, – запевнив вiн ii й кивнув головою. – Це ще й стане рiздвяним подарунком, адже тобi, мабуть, потрiбна сукня чи капелюшок, чи ще щось.