Остання красуня Півдня

– Я вважатиму це… за комплiмент, – вiдповiв вiн, тверезо оцiнивши ii слова, – i важко уявити, як ти почуваешся тепер. – потiм, пiсля паузи. – Що ти тепер збираешся робити?

Вона похитала головою.

– Я не знаю, – прошепотiла вона, схлипуючи. – Я гадала, що поiду до тiтки в Чикаго й там залишуся на деякий час.

– Упевнений, що це – найкраще… Найкраще рiшення.

Опiсля вiн не знав, що ще сказати в такiй ситуацii, тому додав:

– Так, це – найкраще рiшення.

– Що ти робиш… тут, у мiстi? – поцiкавилася вона, судомно схлипуючи й витираючи очi хустинкою.

– Ох, я ж тут з… з Роджерсами. Вирiшив затриматися.

– Ти був на полюваннi?

– Нi, я просто гостював.

Вiн не розповiв, що залишився у мiстi заради неi. Вона могла сприйняти це як нав’язливiсть.

– Зрозумiло, – мовила вона, так i не зрозумiвши.

– Я б хотiв знати, Янсi, чи можу я щось для тебе зробити? Можливо – поiхати в центр i купити щось тобi – що завгодно, щось комусь передати – ти тiльки скажи менi! Або ж ти хочеш все полишити й просто насолодитися свiжим повiтрям? Я б мiг покатати тебе якогось вечора, i нiхто б не побачив тебе.

Вiн рiзко увiрвав останне слово, нiбито зрозумiв недоречнiсть цiеi пропозицii. Вони дивилися один на одного iз жахом.

– О, нi, дякую! – крикнула вона. – Я справдi не хочу кататися.

На його полегшення вiдкрилися вхiднi дверi й увiйшла ледi похилого вiку. То була мiсiс Орал. Скотт одразу ж встав i поспiшив на вихiд.

– Якщо ти впевнена, що немае нiчого, що я мiг би для тебе зробити…

Янсi познайомила його з мiсiс Орал; потiм, залишивши старшу жiнку бiля камiна, провела його до дверей.

– Зачекай хвилинку.

Вона побiгла на другий поверх i тут же повернулася, тримаючи в руцi рожевий папiрець.

– Ось про що я тебе попрошу, – сказала вона. – Не мiг би ти взяти у «Першому нацiональному банку» грошi за цим чеком? Ти можеш зробити це будь-коли, коли тобi зручно.

Скотт дiстав свiй гаманець i вiдкрив його.

– Гадаю, ти можеш отримати готiвку зараз, – запропонував вiн.

– О, це не термiново.

– Та все-таки, – вiн дiстав три новеньких стодоларових купюри й вiддав iй.

– Це надзвичайно мило з твого боку, – промовила Янсi.

– Не зовсiм. Чи можу навiдати тебе, коли наступного разу приiду на Захiд?

– Авжеж!

– Так i зроблю. А сьогоднi я повертаюся додому.

Дверi випустили його в снiжну темряву, i Янсi повернулася до мiсiс Орал. Та прийшла, аби обговорити деякi плани.