Остання красуня Півдня

Вiн налякав ii – тож я мусив вiддати йому свое останне побачення з Ейлi перед приiздом Бiлла.

Суботнього вечора вона та Бiлл Ноулз з’явилися разом у замiському клубi. Вони були красивою парою, тож я ще бiльше вiдчував заздрiсть i сум. Коли вони вийшли танцювати, оркестр заграв «Коли ти пiдеш» – щемливо, зривисто, i я досi чую, як кожен такт вимiрюе безцiннi хвилини того часу. Я зрозумiв, що закохався в Тарлтон, i тривожно озирався, сподiваючись, що раптом iз цiеi теплоi, спiвучоi темряви, що одну за одною виштовхувала пари танцюристiв в органдi й кольору оливок драпi, я побачу чиесь миле обличчя.

Коли я танцював з Ейлi, вона раптом запропонувала вийти на вулицю, до авто. Вона прагнула знати, чому чоловiки ii сьогоднi не запрошують на танець. Невже вони думають, що вона замiжня?

– А ти збираешся?

– Я не знаю, Ендi. Інодi, коли вiн ставиться до мене, як до святинi, – це мене лякае. – Голос ii був хрипким i дещо вiддаленим. – Та потiм… – вона засмiялася. Їi тiло, таке мiнiатюрне й нiжне, повернулося до мого обличчя, i там я мiг би врештi ii поцiлувати, якби не Бiлл Ноулз, вiд якого нас вiддiляло майже три метри.

Нашi губи ледь торкнулися, нiби пiзнаючи один одного; та потiм офiцер авiацii вийшов на веранду бiля нас, ззирнувся в темряву й закляк, вагаючись.

– Ейлi.

– Так.

– Ти знаеш, що трапилося сьогоднi пiсля обiду?

– Що? – вона виструнчилась, у голосi забринiла напруга.

– Хорас Кенбi розбився. Помер одразу ж.

Вона повiльно встала й вийшла з машини.

– Маеш на увазi, що його вбили? – запитала вона.

– Та вони ще не знають, що сталося. Його мотор…

– Ох… – Їi хриплий шепiт вирвався крiзь долонi, якими вона раптово закрила лице. Ми безпорадно дивилися на неi, а вона, схиливши голову на автомобiль, придушувала в собi безслiзне ридання. Через хвилину я пiшов за Бiллом – вiн стояв бiля стiни й настирливо намагався вiдшукати ii – i сказав, що вона хоче додому.

Я сiв на сходинку бiля клубу. Менi не подобався Кенбi, проте його жахлива, безпричинна смерть для мене була реальнiшою, нiж смертi тисячi невiдомих у Францii.

Через кiлька хвилин Ейлi та Бiлл вийшли на вулицю. Ейлi все ще схлипувала, та, побачивши мене, заспокоiлась i пiдбiгла до мене.

– Ендi, – заговорила вона швидким, низьким голосом, – сподiваюся, що ти нiкому не розповiси про нашу вчорашню розмову. Маю на увазi про те, що вiн сказав.

– Звiсно, нi.

Вона довго дивилася на мене, намагаючись пересвiдчитися в моiй обiцянцi. Зрештою, повiрила.