Повість про Ґендзі. Книга I

Дивлячись, як вона, напiвжива-напiвмертва, насилу уривчасто дихае, вiн, не думаючи нi про минуле, нi про майбутне, крiзь сльози безперестанку присягався у любовi, але вiдповiдi не почув. Їi погляд так потьмянiв, а тiло на постелi настiльки обм’якло, що Імператор занепокоiвся: а що ж буде далi? І навiть коли вже розпорядився прислати для неi ручну двоколiсну карету, все одно залишався з нею в покоi, не бажаючи вiдпускати ii додому.

«Хiба ми не обiцяли одне одному, що вирушимо разом в останню дорогу? Ти не можеш пiти й залишити мене самого», – казав Імператор.

«Печальною дорогою розлуки,

Що нам судилася,

Я мушу йти,

Та як хотiлося б

Вернутись до життя!

О, якби я знала, що так станеться…» – з глибоким сумом в очах вiдповiла вона й, ледве дихаючи, начебто хотiла ще щось сказати, але нарештi сили залишили ii, тож Імператор вирiшив: «Нехай буде що буде…» – але в цю мить прибiг гонець вiд ii матерi з повiдомленням, що увечерi мають розпочатися молитви й замовляння видатних монахiв, i йому хоч-не-хоч довелося вiдпустити кохану додому.

З важким тягарем на серцi, не засипаючи нi на мить, Імператор насилу дочекався досвiтку. Послав гiнця й занурився у зловiснi передчуття, а коли той, страшно приголомшений, повернувся з дому наложницi, де серед плачу й крику дiзнався, що пiсля пiвночi вона померла, то, охоплений сум’яттям, нi про що iнше не думаючи, замкнувся у своiх покоях.

Хоча й тепер вiн прагнув бачити свого молодшого сина, та оскiльки зазвичай у такому випадку дiтей у палацi не залишали, то вирiшив вiдiслати його в дiм матерi.

Хлопець не розумiв, що сталося, i вкрай дивувався, чому це материна прислуга ридма ридае та й батько весь час плаче. Розлучатися iм завжди було важко, та цього разу iхнього суму не можна описати словами.

Усьому на свiтi настае кiнець, тож, як вимагав звичай, нещасну поховали. Хiба можна уявити собi, що дiялося вiд горя в душi ii матерi – мовляв, i сама хотiла б разом з нею спопелiти й пiднятися з димом у небо, – коли вона, вслiд за доччиною прислугою, сiла в карету й прибула в Отагi[12 - Гори на схiд вiд столицi, де вiдбувалося поховання.

] на урочисту прощальну церемонiю?

«Дивлюся на ii тлiннi останки, i менi здаеться, начебто вона ще жива, та як тiльки побачу, що вона перетвориться на попiл, справдi повiрю, що ii вже нема на цьому свiтi», – цiлком розсудливо казала мати, але невдовзi, охоплена вiдчаем, як того й побоювалася прислуга, мало не випала з карети.

З Імператорського палацу прибув посланець.