Повість про Ґендзі. Книга I

Я почав вiдвiдувати ii таемно, зовсiм не збираючись пiдтримувати з нею тривалий зв’язок, але мало-помалу прихилився до неi i, хоча рiдко з нею зустрiчався, все-таки не забував ii. Та й вона довiрилася менi. Я раз у раз дорiкав собi за свою легковажнiсть: «Невже вона менi так довiряе, що навiть не ревнуе?» Жiнка поводилася так, нiби нiчого не помiчала, нiколи не докоряла i, коли я повертався до неi пiсля довгоi перерви, була такою ж лагiдною i привiтною, як i досi, що я не переставав заспокоювати ii обiцянкою про свое заступництво в майбутньому.

Вона була сиротою й безпорадною, а тому я тiшився, що вона готова довiрити менi свое життя. Жiнка почувалася спокiйною, i я досить довго до неi не навiдувався. І от саме тодi – про це я дiзнався пiзнiше – моя дружина через когось образила ii жорстокими, огидними натяками. Не знаючи нiчого про завданi образи, я не приiжджав i навiть не посилав iй листiв, хоча, звiсно, й не забував про неi, тож вона, зовсiм занепавши духом, стривожена долею маляти на своiх руках, зiрвала квiтку гвоздики й послала менi…» – й То-но цюдзьо пустив сльозу.

«То що ж вона написала?» – запитав Гендзi.

«Що? Та начебто нiчого особливого… – вiдповiв То-но цюдзьо, – щось на зразок:

«Хоч огорожа стара

Навколо хатини гiрськоi,

Ти, росо, все-таки iнодi

Обдаруй своiм блиском

Пелюстки цiеi гвоздики…»

Згадавши жiнку, я поспiшив до неi. Як i колись, вона зустрiла мене з вiдкритим серцем, та коли сумно поглядала на запущений будинок i сад, обсипаний росою, то, змагаючись iз комашиним дзижчанням нишком, як це бувае у старовиннiй повiстi, заплакала.

«Коли всi квiти розцвiли,

Уже не знати,

Котра з них краща,

Та, як на мене, жодна з них

«Вiчному лiту» нерiвня».[49 - У своему вiршi пiд гвоздикою (в оригiналi – «надесiко») жiнка розумiе свою дочку. У свою чергу То-но цюдзьо у своему вiршi вводить iншу назву гвоздики – «токонацу» («вiчне лiто»), натякаючи на любовне ложе, оскiльки «токо» означае не тiльки «вiчне», але й «ложе», а «нацу» – «лiто».

]

Так, вiдсуваючи убiк квiточку гвоздики, я хотiв завоювати серце матерi, нагадавши, що «навiть пил не впаде на гвоздику…».[50 - Слова з вiрша: «Думав, що нiколи / Навiть пил / Не впаде на гвоздику – / Ложе, де ми колись / З коханою лежали» («Кокiнвакасю», 167).]

«Змок вiд роси

Рукав, що ложа торкнувся…

О, «вiчне лiто»!

Разом з вiтром холодним

Осiнь прийшла…» —

вимовила вона нiби мимохiть, не показуючи, що глибоко ображена.