Повість про Ґендзі. Книга I

[63 - Слова з вiрша: «Якщо кохаеш – / Честю дорожи! / Що ти бував не раз в моiй оселi, / Хто б не питав – / Нiкому не кажи!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 811).]

Видно, що вона страждала. Напевне, Гендзi не пошкодував ласкавих слiв i палких клятв, щоб заспокоiти ii.

Та ось заспiвав пiвень, i люди в будинку прокинулися. Було чути голоси супутникiв Гендзi: «О, ми сьогоднi добряче заспали! Пора готувати карету». З’явився i Кii-но камi:

«Ви так квапитеся, нiби у вашого пана любовне побачення.

Хiба не бачите, що зовсiм ще темно?»

«На жаль, такого випадку бiльше не буде, а просто так прийти до неi я не зможу. І навiть переслати iй листа менi не вдасться, – думав Гендзi, й серце його защемiло вiд болю. Коли iз внутрiшнiх покоiв вийшла Цюдзьо з розгубленим виразом обличчя, вiн уже збирався вiдпустити жiнку, але в останню мить затримав ii. «Як менi до вас писати? І ваша нечувана холоднiсть, i моя палкiсть залишиться назавжди в нашiй пам’ятi як щось неймовiрно дивовижне», – сказав вiн, а його обличчя у сльозах стало ще чарiвнiшим.

Знову заспiвав пiвень, i Гендзi квапливо вимовив:

«Ще не скiнчив я

На вашу безсердечнiсть

Нарiкати,

Чого ж тодi уранцi

Пiвень перервав наш сон?»

Але жiнка вважала себе негiдною уваги такоi знатноi особи, тож нiякi слова Гендзi вже не сприймала. Перед ii очима стояла постать завжди суворого ненависного Ійо-но суке, i вона тремтiла вiд самоi думки, що буде, якщо хоча б увi снi йому вiдкриеться ii таемниця.

«Не встигла я вдосталь

На гiрку долю пожалiтись,

Як нiч скiнчилася,

Та пiвня крик лиш

Подвоiв моi ридання», —

вiдповiла вона.

Швидко розвиднiло, й Гендзi провiв жiнку до дверей покою. У будинку i на подвiр’i вже шумiли люди, коли вiн, попрощавшись з нею, засунув дверi. На душi в нього було так тяжко, нiби iх роздiлила гiрська застава пiсля довгожданоi зустрiчi.

Зодягнутий у носi, Гендзi пiдiйшов до пiвденного поруччя i якийсь час милувався садом.

Із захiдного боку гучно пiднялось гратчасте вiкно – напевно, за ним стежили легковажнi молодi служницi, захопленi красою його особи, що невиразно виднiла над невисокою ширмою посерединi галереi.

На свiтанковому небi ще був помiтний мiсяць, i хоча його сяйво зблякло, його обриси вимальовувалися досить чiтко. В такий час i байдуже небо залежно вiд настрою людини може здаватися або чарiвно-привабливим, або сумним.