Повість про Ґендзі. Книга I

Бачив в уявi ii засмучене обличчя i не знаходив способу, як розвiяти похмурi думки. Звичайно, вiн мiг би злегковажити й знову проникнути в ii покоi, та оскiльки там було чимало стороннiх людей, то така його нерозсудлива поведiнка не залишилася б непомiченою, а жiнка мала б самi неприемностi. Ось такi роздуми не давали йому спокою.

Кiлька днiв вiн перебував у палацi, очiкуючи сприятливого напрямку для виiзду звiдти. Потiм, вдаючи, що вирушае до Лiвого мiнiстра, несподiвано по дорозi звернув до садиби бiля рiчки Накагава.

Здивований Кii-но камi радiсно схилив перед гостем голову й сказав: «О, яка честь моему саду!..»

Гендзi ще вдень вiдкрив Когiмi свiй намiр, i вони про все домовилися. Останнiм часом хлопець супроводжував його усюди, тож нiхто не здивувався, що i ввечерi вiн покликав його ранiше за iнших.

Дружинi Ійо-но суке було передано вiдповiдного листа, i вона не могла не повiрити щиростi Гендзi, зваживши на зусилля, витраченi на пiдготовку зустрiчi з нею. Однак вона розгублено подумала: «Якби я зустрiлася з ним наодинцi, то повторилися б муки, як пiсля тiеi ночi, що промайнула, неначе сон».

Тож, уважаючи таку зустрiч неприпустимою, вона сказала своiм служницям, коли K°гiмi пiшов до Гендзi:

«Менi буде незручно, якщо покiй гостя виявиться поряд. Я нездужаю i хотiла б, щоб менi зробили масаж подалi звiдси…» – i вона перебралася у затишну кiмнату на перехiднiй галереi, яку займала Цюдзьо.

Щоб здiйснити свiй намiр, Гендзi якомога ранiше велiв своiм супутникам лягти спати i послав до дружини Ійо-но суке Когiмi з листом, але той не мiг ii знайти.

Шукав сестру по всьому будинку i, лише вийшовши на галерею, нарештi знайшов ii. «Яка жорстока безсердечнiсть!» – думав вiн i, мало не плачучи, сказав: «Тепер пан менi не довiрятиме». Але його нарiкання лише розгнiвали ii: «Чому ти надаеш такi поганi послуги? Ти ще зовсiм малий, щоб передавати чиiсь листи. Перекажи своему пановi, що я нездужаю i попросила своiх служниць зробити менi масаж. А тепер iди, бо люди можуть щось запiдозрити».

Пiсля цих рiзких слiв вона подумала: «О, якби моя доля не була вирiшена i я жила б у старому будинку, де витають духи покiйних батькiв! Як радо я чекала б зустрiчей з ним, хоча б рiдкiсних! Тепер я вдаватиму, що не розумiю його прагнень, а вiн, мабуть, подумае, що я надто самовпевнена…» – i в неi заболiло серце, а душу охопило сум’яття. «Хай там що, а моя доля тепер визначена остаточно.