Повість про Ґендзі. Книга I

Повiки ii очей трохи припухли, лiнiя носа нечiтко окреслена, шкiра на ньому зблякла й постарiла. Загалом вона була негарною, але, зодягнена з тонким смаком, приваблювала до себе бiльше, нiж красуня навпроти, яка, однак, зачаровувала жвавiстю вдачi й упевненiстю в собi – вона поводилася вiльно, смiялась i жартувала. «От легковажна особа!» – подумав було Гендзi, але сам, схильний до зальотiв, не мiг вiдiрвати вiд неi погляду. Жiнки, з якими вiн досi зустрiчався, не поводилися вiльно, а трималися вкрай церемонно й сором’язливо приховували свое обличчя.

Тож цього разу, вперше пiдглядаючи за настiльки вiльною, природною поведiнкою жiнок, якi нi про що не здогадувалися, вiн не мiг на них вдосталь надивитися, але почулася хода Когiмi, й Гендзi тихенько вiдступив до виходу на галерею.

«У сестри несподiвана гостя… – сказав винувато Когiмi. – Я не мiг навiть пiдiйти до неi». – «То що, менi й цiеi ночi повертатися додому нi з чим?! Жах! – обурився Гендзi. – Просто нестерпно!» – «Та нi, якщо гостя пiде, я щось придумаю», – пообiцяв хлопець.

«Схоже, що йому вдасться схилити сестру до мене, – думав Гендзi. – Бо хоча вiн iще дитина, але впевнений, що може розгадати намiри людей i суть справи».

Гендзi почув шелест шовковоi одежi – мабуть, гра закiнчилася i жiнки розходилися по кiмнатах. «Де ж молодий пан? Зачиняю дверi!» – сказав хтось, i почувся стукiт.

«Схоже, всi вже лягли. Пiди й щось придумай», – сказав Гендзi. Хлопець знав, що його сестра надто порядна, щоб пiддатися намовi, а тому без домовленостi з нею вирiшив: «Як тiльки всi вляжуться, впущу його».

«Молодша сестра Кii-но камi також тут? Я хотiв би крадькома глянути на неi», – попросив Гендзi, але Когiмi вiдповiв: «На жаль, це неможливо. Бо там, крiм гратчастих дверей, е ще пересувна завiса». «Так, але все-таки… Жаль тiльки, що я не сказав йому, що вже бачив ii», – винувато думав Гендзi й лише нетерпляче зiтхав: «Хоч би скорiше настала нiч!» Цього разу Когiмi зайшов у будинок, постукавши в бiчнi дверi. Там уже всi затихли й лягли спати.

«Влаштуюся на нiч бiля входу. Обдувай мене, вiтерцю!» – сказав Когiмi й, розстеливши рогожу, лiг.

Усi жiнки, напевне, розмiстилися у схiдних покоях. Дiвчинка-служниця, що вiдчинила йому дверi, пройшла туди ж спочивати, а Когiмi якийсь час вдавав, що спить, а потiм, загородивши свiтло ширмою, у напiвтемрявi потихеньку впустив Гендзi.

«Чого можна сподiватися? Це ж просто нахабство…» – думав той, ступаючи несмiливо, але покiрно вслiд за своiм поводирем.