Повість про Ґендзі. Книга I

Однак вiн не переставав клястися у вiрностi й простодушнiй юнiй дiвчинi, яка йому також сподобалася.

«Ще в давнину люди казали: «Таемне кохання мiцнiше вiд явного». Тож полюбiть мене так, як я вас. Мое становище змушуе мене до стриманостi, i я не можу вiддаватися сердечним поривам. Та, боюсь, i вашi родичi не схвалять нашого зв’язку. Але не забувайте й чекайте на мене», – переконував Гендзi.

«Але ж я не зможу з вами листуватися, бо осоромлюся, якщо люди про все дiзнаються», – простодушно зiзналася вона.

«Взагалi-то краще, щоб нiхто нiчого не знав. А листи переноситиме мiй юний помiчник. Поводьтеся так, нiби нiчого не сталося», – сказав Гендзi й, пiдхопивши верхню одежу, яку, напевне, скинула та, безсердечна, вийшов.

Коли Гендзi взявся будити K°гiмi, що лежав поблизу, той притьмом схопився на ноги – мабуть, спав неспокiйно. А як тiльки вiн тихенько вiдчинив дверi, то пролунав сердитий голос староi служницi: «Гей, хто там?» – «Я!» – знiяковiло вiдповiв Когiмi. «А чого це ви розгулюете серед ночi?» – i стара послужливо виглянула назовнi.

«Та нi, не розгулюю. Просто вийшов ненадовго», – вiдповiв сердито Когiмi, виштовхуючи Гендзi назовнi, але стара, раптом помiтивши людську постать у свiтанковому сяйвi мiсяця, запитала: «А хто це з вами? Часом не Мiмбу? Бо такого зросту нема нi в кого…»

Із служницi Мiмбу часто насмiхалися через ii високий зрiст. Подумавши, що Когiмi вийшов саме з нею, стара сказала: «Скоро, зовсiм скоро, i ви зрiвняетеся з нею своiм зростом», – i також вийшла за дверi.

Опинившись у скрутному становищi, Гендзi ж бо не мiг заштовхати стару в будинок, а тому, вiдступивши до входу на перехiдну галерею, став там так, щоб мiсячне сяйво не падало йому на обличчя. Наблизившись до нього, стара сказала: «І ви сьогоднi ввечерi побували в нашоi панi? А у мене вже з передучора нестерпно болить живiт, тож я хотiла переночувати в нижчих покоях, але панi покликала мене до себе – мовляв, у будинку надто мало людей. От я звечора сюди й перейшла, хоча бiль замучив», – поскаржилась вона й, не чекаючи вiдповiдi, скрикнула: «Ой, знову живiт!.

. Поговоримо пiзнiше…» Нарештi Гендзi мав нагоду пiти звiдти. Лише тепер вiн, напевне, зрозумiв, наскiльки небезпечними е його легковажнi пригоди.

Посадивши K°гiмi ззаду в карету, Гендзi вирушив у свою садибу на Другiй лiнii. Розповiдаючи хлопцевi про подii минулоi ночi, вiн зневажливо бурчав: «А все-таки ти зовсiм ще малий», – i гнiвно ляскав пальцями.