Повість про Ґендзі. Книга I

Однак тепер, коли я прийняла священний сан, хвороба вiдступила, а ви вшанували мене своiми вiдвiдинами, зi спокiйною душею чекатиму, коли зiйде на мене свiтло будди Амiди[79 - Будда Амiда – володар Чистоi землi, найшанованiший будда стародавньоi Японii.]», – сказала вона i, знесилена, заплакала.

«Останнiм часом я не переставав журитися тим, що ваше здоров’я не полiпшуеться. Я з жалем дiзнався про ваше зречення свiту. Але все ж таки живiть довго, щоб побачити, якого високого становища я досягну. Пiсля того ви безперешкодно вiдродитеся на верхньому, дев’ятому, колi Чистоi землi.

Кажуть, що негоже йти з цього свiту, коли хоч щось прив’язуе до нього», – сказав Гендзi, пустивши сльозу.

Будь-яка годувальниця вважае свого вихованця, навiть найнiкчемнiшого, надзвичайно розумним. Тим паче годувальниця Гендзi, яка вважала для себе високою честю, що мала право прислуговувати йому, а тому вiд зворушення плакала. Їi дiти, штовхаючи одне одного лiктями, несхвально переглядалися – мовляв, заплаканим обличчям iхня мати хоче показати, як iй важко розлучатися зi свiтом, вiд якого вiдреклася.

А Гендзi, глибоко схвильований, сказав:

«У дитинствi я втратив людей, якi мене любили, а потiм багато хто про мене пiклувався, але не пригадую нiкого, хто ставився б до мене так приязно, як ви. А коли я став дорослим, то мимоволi перестав бачити вас бiля себе й не можу навiть вiдвiдувати вас так часто, як менi хотiлося б, але, повiрте, завжди сумую, коли ми довго не бачимося. О, якби “розлук з батьками не було!.

.”[80 - Слова з танки: «Безсмертя зичимо, / Згадавши iх тепло… / Як би хотiлось дiтям, / Щоб на свiтi / Розлук з батьками не було» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 901).]».

Коли Гендзi щиро розмовляв з годувальницею й пахощi вiд рукавiв, якими вiн витирав сльози, розпливалися по кiмнатi, навiть ii дiти, яких ранiше вона дратувала, задумалися: «Справдi яка незвична доля в цiеi жiнки!» – i також заплакали.

Наказавши, щоб молитви про одужання вiдновилися, Гендзi зiбрався iхати, але перед вiд’iздом попросив Коремiцу запалити смолоскип, щоб в його свiтлi роздивитися передане йому вiяло.

Воно наскрiзь просякло нiжними пахощами, до яких, мабуть, звикла його власниця. Увагу Гендзi привернув витончений напис:

«Часом не вiн?» —

В душi з’явився здогад,

І перед очима

«Вечiрне лице» майнуло

У вiдблисках роси.

Змiст вiрша був незрозумiлий, але в письмi вiдчувалося благородство, тож несподiвано Гендзi зацiкавився його авторкою.