Повість про Ґендзі. Книга I

«Хто живе в тому будинку на заходi? Ти не дiзнавався?» – запитав вiн у Коремiцу, а той лише подумав: «Ну от, знову…» – i невдоволено вiдповiв:

«Я тут перебуваю кiлька днiв, але турботи про хвору забирають увесь мiй час, тож про сусiдiв не встиг розпитати».

«Не осуджуй мене. Але, знаеш, в цьому вiялi е щось таемниче, варте уваги. Поклич кого-небудь з мiсцевих обiзнаних людей i розпитай», – попросив Гендзi, й Коремiцу, зайшовши у сусiднiй двiр, розпитав сторожа, а потiм, повернувшись назад, доповiв:

«Сторож сказав, що цей будинок належить одному почесному помiчнику намiсника якоiсь провiнцii.

Сам господар, мовляв, поiхав туди, а в будинку залишилася його дружина, молода й вельми витончена особа, чиi сестри служать в палацi й частенько до неi навiдуються. Навряд чи простий слуга знае щось бiльше».

«Якщо так, то, мабуть, писала одна iз сестер, – подумав Гендзi. – Писала впевнено, з багатим досвiдом у такiй справi». Хоча вiн розумiв, що швидше за все його чекае розчарування, але не мiг вiдкинути почуття, якi спонукали жiнку написати вiрша.

Як завжди, Гендзi легко пiддавався таким спокусам. Тож, навмисне змiнивши почерк, на аркушi паперу написав:

«Як ближче пiдiйдеш,

Побачиш сама,

Яке «вечiрне лице»

Перед тобою

В напiвтемрявi майнуло».

Листа цього вiн послав з тим своiм супутником, який тодi взяв вiяло у дiвчини-служницi.

Хоча жiнка ранiше не знала Гендзi, але, мигцем побачивши його профiль, здогадалася, що то був саме вiн, а тому написала йому вiрша на вiялi, який схвилював його.

Однак минав час, а вiдповiдь вiд нього не надходила, й жiнка почувалася трохи нiяково. Коли ж нарештi з’явився його посланець, то всi навколо неi втiшились i так довго радилися щодо вiдповiдi, що той з досади не витерпiв i пiшов з порожнiми руками.

А тим часом Гендзi вирушив у дорогу при тьмяному свiтлi смолоскипiв у руках його передового ескорту, намагаючись не потрапляти нiкому на очi. Верхнi половинки гратчастих вiкон у сусiдньому будинку були вже спущенi й крiзь iхнi щiлини пробивалося свiтло, слабкiше за сяйво «вечiрнiх свiтлячкiв»,[81 - Слова з танки: «Як вогники / Вечiрнiх свiтлячкiв, / Я також пломенiю вiд кохання… / Вона ж цього / Не хоче помiчать» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 562).

] що своею таемничiстю зворушувало душу. А от будинок з кiлькома деревами, численними кущами й квiтами в саду, до якого Гендзi прибув, вiдрiзнявся вiд звичайного своею невимушеною вишуканiстю. Поведiнка господинi[82 - Тобто панi Рокудзьо.