Повість про Ґендзі. Книга I

Жiнка почувалася ображеною через те, що вiн i досi приховував свое обличчя. «Справдi, не годиться ставити тепер мiж нами перепону», – подумав вiн i, знiмаючи маску, сказав:

«Розкриту квiтку,

Зволожену вечiрньою росою,

Судилося тобi побачити,

Коли проходив

Повз твою оселю я…»

«Ну, то як блищить роса?» – запитав вiн, а вона, глянувши скоса, ледь чутно вiдповiла:

«У краплях роси,

На «вечiрньому лицi»

Блиск я побачила,

Та в сутiнках,

Мабуть, схибив мiй зiр…»

«Чудово!» – оцiнив Гендзi.

Тим часом вона подумала, що справдi немае на свiтi такоi вiдвертоi i щироi людини, як вiн. А ще бiльше вражала його краса на тлi похмуроi мiсцини.

«Я стiльки натерпiвся вiд вашоi невтомноi скритностi, що вирiшив не вiдкриватися вам. Назвiть хоч тепер свое iм’я! Ваша мовчанка мене лякае», – сказав Гендзi, й жiнка вiдповiла: «На жаль, я «дитина рибалки»[94 - Слова з вiрша: «На березi морському, / Де бiлi хвилi / Повсякчас набiгають, / Я, дитина рибалки, живу, / Та своеi оселi не маю» («Ваканроейсю», 722).

]…» Така ухильна вiдповiдь вельми йому сподобалася.

«Що ж, мабуть, я в усьому винен», – сказав вiн. Ось так за iхньою розмовою, сповненою докорiв i пристрастi, минув день до вечора.

Розшукавши iх, прийшов iз солодощами та фруктами Коремiцу. Однак, соромлячись докорiв Укон, у покоi ступати не вiдважився. Вражений тим, що Гендзi зайшов так далеко у своему захопленнi, вiн зробив висновок, що вона того варта, й навiть пошкодував власноi великодушностi – мовляв, поступився нею, адже мiг був сам зблизитися з цiею жiнкою.

Милуючись неймовiрно тихим вечiрнiм небом, Гендзi здогадався, що жiнку лякае темрява внутрiшнiх покоiв, а тому пiдняв завiси i прилiг поруч з нею бiля виходу на галерею. Вони поглядали на обличчя одне одного, освiтленi призахiдним сонцем, i вона, попри зловiснi передчуття, забула про своi прикрощi, стала трохи спокiйнiшою, а тому привабливiшою. Цiлий день вона горнулася до Гендзi й, iнодi по-дитячому здригаючись вiд страху, викликала спiвчуття.

Вiн поспiшив опустити гратчастi вiкна й велiв запалити свiтильники. «Прикро, що навiть тепер, коли ми порозумiлися, свою душу ви все одно менi не вiдкрили», – скаржився вiн.

«Напевне, у палацi, помiтили, що мене немае. Цiкаво, де мене шукатимуть? – думав вiн. А ще його непокоiло iнше: «Яке ж у мене дивне серце! А як страждае господиня садиби на Шостiй лiнii? Їi нарiкання тяжко вислуховувати, але вони справедливi».