Повість про Ґендзі. Книга I

Навколишня мiсцевiсть справляла гнiтюче враження, а хатина монахинi, крита дошками, з капличкою поряд, мала жалюгiдний вигляд. Крiзь ii стiни ледь-ледь пробивалися вiдблиски лампад, всерединi плакала самотня жiнка, а надворi кiлька монахiв розмовляли i навмисне приглушеними голосами шепотiли молитви Буддi. Як тiльки скiнчилися вечiрнi служби в навколишнiх храмах, настала тиша. Тiльки бiля храму Кiйомiдзу[99 - Знаменитий буддiйський храм, присвячений богинi милосердя Каннон.] мерехтiли вогнi й виднiли численнi людськi постатi.

Коли високоповажний монах, син монахинi, урочисто читав сутру, то Гендзi не мiг стримати жодноi сльозини.

Увiйшовши в хатину, Гендзi побачив, що свiтильники вiдсунуто убiк, а Укон лежить за ширмою. «Нещасна, як iй, напевне, тяжко!» – подумав Гендзi. Поглянувши на покiйну, вiн не вiдчув страху, навпаки, вона здавалася йому такою ж чарiвною, як i колись. Взявши ii руку, вiн заридав, заливаючись сльозами: «О, якби я мiг iще раз почути твiй голос! За що менi судилося так недовго любити тебе всiм серцем? Навiщо ти залишила мене в полонi вiдчаю?»

Поважнi монахи, не знаючи, хто перед ними, тiльки дивувалися i також плакали.

«Ви поiдете зi мною до садиби на Другiй лiнii», – сказав вiн Укон, а вона, ридаючи, вiдповiла: «Вiд самого ii дитинства я протягом багатьох рокiв вiдчувала до неi щиру прихильнiсть i нi на мить не розлучалася з нею, тож куди я пiду тепер пiсля раптовоi розлуки? Як же я розповiм iншим служницям про те, що трапилося? Менi й так тяжко, а вони зчинять гвалт i звинуватять мене у всьому. О, якби я могла спопелiти й податися вслiд за нею!»

«Я вас розумiю, але так ведеться у свiтi. Розлука не може не засмучувати, але ранiше чи пiзнiше кожен прийде до своеi життевоi межi. Тож заспокойтесь i довiртеся менi, – вмовляв ii Гендзi, але вiдразу зiзнався: – Та й менi здаеться, що я не переживу такого горя…» Вiн справдi був ненадiйною опорою. «Нiч, здаеться, наближаеться до свiтанку.

Час негайно повертатися», – нагадав Коремiцу, й Гендзi з важким тягарем на серцi, озираючись, вийшов.

Дорога була волога вiд роси, а ранковий туман такий густий, що Гендзi подумав, неначе блукае хтозна-де. Вiн згадував, як покiйна лежала, прикрита його червоною накидкою ще з останньоi ночi, й дорогою запитував себе: «З якоi причини судилася менi така доля?» Вiн насилу тримався в сiдлi, тож Коремiцу доводилося пiдтримувати його.