Таргани

– Ти вже повечеряла?

– Так, – збрехала вона. Їй не хотiлося iсти водяну локшину, яку вiн варив у заднiй кiмнатi.

– Доведеться почекати, – сказав вiн. – Фаранг спочатку хоче поспати; вiн подзвонить, коли прокинеться.

Вона протестувала:

– Ти ж знаеш, Лi, менi треба повернутися в бар до пiвночi.

Вiн кинув оком на годинник.

– Дамо йому ще годину.

Знизавши плечима, вона сiла. Якби вона почала скаржитися рiк тому, вiн просто викинув би ii геть, але тепер йому потрiбнi були грошi. Звiсно, вона могла б i пiти, але тодi ця довга поiздка виявилася б зовсiм непотрiбною.

А крiм того, вона зобов’язана Лi, адже вiн не найгiрший сутенер iз тих, на кого iй доводилося працювати.

Викуривши три сигарети, вона пригубила гiркого китайського чаю й пiдiйшла до дзеркала причепуритися.

– Пiду розбуджу його, – сказала вона.

– Гм. Ковзани з собою?

Вона труснула сумкою.

Їi пiдбори грузли у гравii, що вкривав вiдкритий майданчик мiж низенькими номерами мотелю. Номер 120 був у глибинi патiо, нiякоi автiвки бiля дверей вона не побачила, але у вiкнi горiло свiтло.

Мабуть, фаранг уже прокинувся. Легкий бриз трохи пiдняв ii спiдницю, але прохолоди не принiс. Вона скучила за мусонами, за дощами. Але ж пiсля кiлькох тижнiв повенi, пiсля вкритих мулом вулиць i заплiснявiлоi бiлизни вона буде сумувати за спекою безвiтрих мiсяцiв.

Легенько постукавши в дверi, вона накинула на себе сором’язливу усмiшку, а на язицi вже крутилося запитання: «Як вас звати?» Нiхто не вiдповiдав. Вона знову постукала, поглянувши на годинник.

Напевне, можна буде поторгуватися за ту червону сукню, збити цiну на сотню батiв, хоч би й у «Робертсонi». Покрутивши ручку дверей, вона здивовано помiтила, що дверi не замкненi.

Клiент лежав на лiжку ницьма, отже спав – це одразу впадало в око. Потiм вона помiтила холодний зблиск прозороi ручки ножа, що стирчав зi спини в жовтогарячому пiджаку. Важко сказати, яка думка першою сяйнула в головi Дiм, але одна з них, мабуть, була про те, що довга поiздка з Банглапху виявилася все-таки даремною.

А потiм Дiм закричала. Але крик потонув у гуркотi трейлера на Сукхумвiт-роуд, якому не давав повернути туктук, що загавився.

Роздiл 2

– «Нацiональний театр», – оголосив у гучномовець гугнявий, сонний голос, перш нiж дверi вiдчинилися, i Дагфiнн Торхус зробив крок iз трамвая у вогкий, холодний зимовий ранок. Морозом обпекло свiжопоголенi щоки, й у тьмяному неоновому свiтлi видно було бiлу пару вiд його видиху.