Хмари

І я люблю жiнку добру, тиху, але покiрну, покiрну! Бо як жiнка почне верховодить в хатi, то не буде добра.

– Ти деспот! – крикнув Дашкович.

– Нi, братику! Жiноче дiло кочерга та колиска. Я для неi й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жiнки швендяють по балах.

– А я подивився б, як моя жiночка танцюватиме, як метелик, гратиме, спiватиме, – марив Дашкович.

– О, якби моя жiнка вдалась такою Іродiадою, то я б ii запер в хатi, ще й дверi пiдпер би. Нехай би сидiла, не рипалась та хати стерегла!

– Воздвиженський, – промовив Калiмерi, – ти зовсiм по-монгольськiй дивишся на жiнку.

От моя жiнка буде не така! Моя жiнка носитиме кинджала при поясi, вмiтиме полком командувать i туркiв бити. Моя жiнка буде, як калина з молоком, з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олiмп. Я хочу, щоб моя жiнка танцювала, як баядерка, спiвала пiсень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекiм Сходi, на гарячому березi Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собi такi чорнi очi, таку палку любов, що не схоче менi акафiстiв читати.

– А буде в магазинi сидiть й тютюном торгувать, – обiзвався Дашкович.

– Нехай торгуе! Але вона буде моiм коханням, моею щирою душею! – говорив палкий грек, облитий свiтом мiсяця. Його очi блищали iскрами проти мiсяця; червонi губи й рум'янець на щоках розгорiлись. В такiм запалi вiн був i справдi трохи схожий на героя «Ілiади», а не на крамаря.

– Куди-то оце нас порозсилають, як ми скiнчимо курс, – промовив Дашкович.

– Я зостанусь тут, у Киевi, – одрiзав Воздвиженський.

– А в Тулу не хочеш? – крикнули усi.

– Не хочу! – одказав Воздвиженський.

– Але ж там гарно! – промовили усi, смiючись.

– То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Украiнi, i в Киевi; i оженюсь тут! – додав Воздвиженський. – А ти, хохле, катай до Тули!

– Розкажи батьковi своему! – одказав Дашкович. – Я за грiхи не поiду в твою Тулу. Я не покину Украiни нiзащо в свiтi!

І знов розмова натрапила на переднiшу тему: знов молодi хлопцi заговорили про молодих дiвчат.

Мiсяць ще яснiше виливав усю силу свого промiння. Густа тiнь пiд липами ще гiрше ворушила думи й фантазiю. Далека голосна пiсня з гори Кисилiвки, ще далi пiсня з гори Щекавики знов викликали охоту до спiву. Дашкович почав тихесенько «Гриця», а Воздвиженський i незчувся, як став йому вторувать. І знов тиха пiсня, як шелест листу, пiшла по монастирi.