Щоденник наркомана

І в той же час ти розумiеш, що все, що ти коли-небудь усвiдомлював, е лише картинкою, створеною твоiм власним розумом. Всесвiт – це дзеркало душi.

У цьому станi ти розумiеш будь-яке безглуздя.

– О Ти! Незламний вiнцю Небуття, що обертаеться навколо руйнування Свiтiв! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Я аж позеленiв вiд гнiву. Менi не бракувало розумiння, щоб знати, що вiдчувае Лу при виверженнi цих пристрасних i безглуздих слiв з ii вулканiчних уст. Натяки, озвученi Гретель, знову просочилися у мою голову.

«Цей огидний алкоголь доводить людей до звiроподiбного стану. Чому Лу така суперова? Вона втягнула у нiздрi чистий небесний снiг».

– О Ти! Бiлоснiжна чаше Любовi, наповнена червоною хiттю людини! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

В мене аж мурашки по спинi побiгли вiд ii спiву; а тодi щось, важко сказати що, примусило мене обернутися й подивитися на Гретель Вебстер. Вона сидiла праворуч вiд мене; ii лiва рука була пiд столом, i вона уважно дивилася на неi.

Я прослiдкував за ii поглядом.

У маленькому чотирикутнику, який формували вени на руцi, з вершиною мiж великим i вказiвним пальцями, була невеличка купка блискучого порошку. Нiщо ранiше так не привертало мою увагу. Чиста, сяюча, безмежна краса речовини! Звичайно, я бачив таке ранiше у лiкарнi, досить часто; але це була зовсiм iнша рiч. Воно видiлялося на своему тлi, як дiамант у досконалiй оправi. Воно виглядало як живе й iнтенсивно iскрилося. Воно не було схоже нi на що в природi, хiба на цi видутi вiтром пiр’iнки кристалiв, що виблискують з розколини льодовика.

Те, що вiдбувалося далi, закарбувалося у моiй пам’ятi, наче якась майстерна манiпуляцiя фокусника. Не знаю, за допомогою якого жесту iй вдалося примусити мене це зробити. Але ii рука повiльно пiднялася майже до рiвня столу, а мое розпалене, розчервонiле, зле та нетерпляче лице нахилилося до неi. Здаеться, це був чистий iнстинкт, та тепер я майже не сумнiваюся, що все ж таки то був наказ, хоча й без промовлених уголос слiв.

Я потягнув невеличку купку порошку крiзь нiздрi одним затяжним вдиханням. Вiдчуття було таке, нiби ти задихаешся у вугiльнiй шахтi, але в останню мить тебе визволяють на свiт, i ти вперше наповнюеш своi легенi киснем.

Не знаю, наскiльки поширенi подiбнi переживання. Та, пiдозрюю, що моя медична пiдготовка, прочитанi книжки, почутi iсторii i вплив усiх цих диявольських статей у газетах щось та й зробили.