Щоденник наркомана

Голос Лу, здаеться, долинав з величезноi вiддалi, глибоким, низьким, понурим спiвом:

– О Ти! Тихий стогоне зомлiлих дiв, що завороженi риданнями Любовi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Це сталося – нашi двигуни вперше почали працювати разом! Усi несправностi щезли. Не залишилось нiчого, крiм потужного ритму двох моторiв, що набирають обертiв.

Знаете, як це, коли ти летиш у лiтаку – i попереду бачиш лише цятку. Ти не можеш розрiзнити, чи це наближаеться твiй братчик Фрiц, щоб розстрiляти тебе, чи один зi своiх, чи лiтак союзникiв.

Але ти можеш вiдрiзнити ворога вiд бойового побратима за стукотом двигуна. Тож ти починаеш сприймати певний ритм як дружнiй – iнший як ворожий.

Так-от, Лу i я летiли разом поза межами вiчностi, крилом до крила; ii низький монотонний гул в унiсон з моiм нестримним гуркотом.

Подiбнi речi стаються поза межами часу i простору. Зовсiм неправильно було б сказати, що те, що сталося в таксi, насправдi мало якийсь початок або кiнець. Сталося так, що нашу увагу вiд одвiчноi iстини, вiд цього освячення союзу наших душ, вiдвернув водiй, який зупинив таксi й вiдчинив дверi.

– Ось ми i приiхали, сер, – сказав вiн iз глумливою усмiшкою.

Сер Пiтер Пендрагон i Лу Лейлгем повернулися до реальностi. Пристойнiсть перш за все!

Завдяки потрясiнню пригода глибоко в’iлася в мою пам’ять. Я дуже чiтко пам’ятаю, як розплатився з водiем, а далi наче корова язиком злизала. Як ми опинилися там, де ми опинилися? Хто дав чоловiковi цю адресу i де ми взагалi?

Можу лише зробити припущення, що свiдомо чи несвiдомо це зробила Лу, оскiльки вона, зовсiм не нiяковiючи, дзвонила в якiсь дверi.

Нам одразу вiдчинили. Темно-червоне свiтло просто лавиною вилилося на мене з простороi студii.

У повiтря злетiв чистий i високий голос Лу:

– О Ти! Багряний драконе полум’я, обплутаний, мов муха павутиною! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Почуття вiдрази пройняло мене, як бискавка. У дверях, в обiймах Лу, стояла висока чорна зловiсна постать царя Лама.

– Я знала, що ви не будете проти, якщо ми заскочимо, незважаючи на пiзнiй час, – якраз казала вона.

Куди простiше було просто мовчки погодитися i, можливо, додати якусь загальноприйняту фразу. Та замiсть цього вiн промовив наче з папського престолу:

«Четверо ворiт ведуть в один палац; пiдлога палацу з чистого срiбла i золота; там лазурит i яшма; та усi вишуканi аромати; жасмин, троянда та символи смертi.