Щоденник наркомана

Лу стояла навпроти мене, i я iнстинктивно зрозумiв, завдяки спорiдненню наших душ, що вона була у такому самому становищi.

Для спiлкування нам не потрiбнi були чiтко зрозумiлi слова i речення. Ми все чудово розумiли; все необхiдне виражалося у виглядi витонченоi гармонii поглядiв i жестiв.

Свiт раптово зупинився на мiсцi. Ми були самi посеред ночi й тишi речей. Ми належали до вiчностi якимсь непояснюваним чином, i ця безконечна нiма тиша розквiтала незбагненними обiймами.

Героiн почав дiяти. Ми почувалися королями колосального спокою.

Ми були повелителями – ми пустили паростки з небуття в iснування! І тепер iснування поволi змушувало нас до дii. У самiй нашiй природi була певна потреба, що вимагала вираження, i пiсля першого ж сильного взаемопроникнення мiж нашими iндивiдуальностями ми досягли рiвнодiйноi гармонii усiх сил, з яких складалися.

У певному сенсi наше блаженство було таким величезним, що ми просто не могли його витримати; i ми непомiтно з’iхали до усвiдомлення, що цю невимовну мiстерiю слiд виразити за допомогою ритуальних дiй.

Але усе це вiдбувалося на величезнiй вiдстанi вiд реальностi. Прихований ланцюжок iнтерпретацii пов’язував iстину з очевидним, банальним фактом, що саме зараз найкращий час для прогулянки на Монмартр i продовження ночi там.

Ми одяглися, щоб вийти на вулицю, мабуть, з таким вiдчуттям, як новоспечений епископ уперше вбирае на себе свое облачення.

Але хто б нас тодi не побачив, вiн би не зрозумiв i навiть не пiдозрював про таке.

Вбираючись, ми смiялися, спiвали й обмiнювалися веселими дурницями.

Коли ми спускалися сходами, то почувалися, мов боги, що сходять на землю, незрiвнянно вищi за смертних.

Пiд кокаiном ми помiтили, що люди досить дивно посмiхаються. Видно, наш ентузiазм був помiтний. Нас навiть трохи дратувало, що вони рухаються в iншому темпi; та це було зовсiм iнакше. Постiйно присутне вiдчуття власноi зверхностi над рештою людства. Немае слiв, якi б могли описати нашу величнiсть.

Нашi власнi голоси звучали дуже, дуже вiддалено. Ми були абсолютно переконанi, що портье чiтко усвiдомлюе, що таксi потрiбне самим Юпiтеру з Юноною.

Ми навiть не сумнiвалися, що водiй керуе колiсницею Сонця i знае про це.

– Ця штука просто чудесна, – сказав я до Лу, коли ми минали Трiумфальну арку. – Не знаю, що ти мала на увазi, коли казала, що на тебе не подiяло. Ти ж неймовiрно прекрасна!

– Звичайно прекрасна, – засмiялася Лу.