Щоденник наркомана

– Уся слава доньки короля всерединi; одежа ii гаптована золотом, i вона пiдставляе свое лице для поцiлунку, як комета, що прокладае свiй шлях до Сонця. Ти не знав, що я королiвська донька? – вона засмiялася з такою спокусливою величнiстю, що щось у мене всерединi майже знепритомнiло вiд захвату.

– Почекай, Кокi, – прощебетала вона. – Все в порядку. Ти зловив мене, а я тебе, а ще я – твоя маленька дружина.

Я мало не подер оббивку таксi. Я вiдчув себе велетнем. Гаргантюа був пiгмеем порiвняно зi мною. Я вiдчув непереборне бажання розтрощити щось на друзки й аж розгубився, бо це Лу я хотiв розтрощити i в той же час вона була найкоштовнiшою та найделiкатнiшою порцеляною часiв династii Мiнь чи як там в бiса називали цю епоху.

Найтендiтнiша, найвитонченiша краса! Доторкнутися до неi означало осквернити ii. У мене раптом виникло нудотне вiдчуття брутальностi шлюбу.

Тодi я ще не здогадувався, що раптова рiзка змiна почуття була спричинена таемничим провiсником фiзiологiчного впливу героiну, що вбивае кохання.

Без сумнiву, iншi збуджувачi, як алкоголь, гашиш i кокаiн, не заважають Купiдоновi. Деструктивний ефект може бути лише вiд твоеi реакцii. Винен, так би мовити, тому, що втiкав вiд констебля.

Але так званi фiлософськi наркотики, головнi приклади яких – морфiй i героiн, налаштованi вороже до активних емоцiй та емоцiйноi активностi. Нормальнi людськi почуття перетворюються на те, що збоку схоже на iхнiй духовний еквiвалент. Звичайне добре почуття стае унiверсальною доброзичливiстю, безконечно толерантною фiлантропiею, оскiльки моральний код втратив свое значення.

У душi роздуваеться пиха, бiльша за сатанинську. Як казав Бодлер: «Хiба не ти – велична зневаго, робиш душу такою доброю?»

Поки ми iхали на Монмартр у напрямку Сакрекер, ми не промовили нi слова, занурившись у блаженний спокiй. Ви повиннi зрозумiти, що ми i так були збудженi до найвищоi межi. Завданням героiну було пiдтримувати цей стан.

Замiсть того щоб здiйнятися в небо, пристрасно б’ючи вогняними крильми, ми ширяли у безмежних просторах всесвiтнього ефiру, час вiд часу прикладаючись до нових доз пухкого тьмяного порошку.

Ми робили це без жадiбностi, без поспiху i навiть без бажання. Вiдчуття нескiнченноi сили, що може дозволити собi нескiнченну неквапливiсть. Воля, здаеться, зникла геть. Ми рухалися без особливоi мети, просто тому, що так потребувала наша природа. Наше блаженство з кожною хвилиною ставало дедалi цiлковитiшим.