Щоденник наркомана

Вона була менi зовсiм байдужа. Раптом я сильно захотiв напитися води. Я не мiг зробити зусилля i налити собi склянку. Менi було важко покликати офiцiанта, але, мабуть, я все ж промовив «вода», бо Аiд наповнила мiй келих. Посмiшка промайнула ii обличчям. Вона вперше проявила якусь ознаку життя. Навiть рукостискання було скорiше механiчним рефлексом, нiж свiдомою дiею. Було щось зловiсне i тривожне у ii мiмiцi. Виглядало так, нiби вона вiдчувае пiслясмак якоiсь бридкоi гiркоти.

Я подивився на Лу. Я помiтив, що вона змiнилася на обличчi i виглядала смертельно нездоровою.

Менi було абсолютно байдуже. Цiкавий цикл думок iз цього приводу пробiг у моiй головi. Я пам’ятав, що пристрасно кохав ii; водночас ii нiби й не було. Моя байдужiсть була джерелом чогось такого, що я б назвав диявольським блаженством.

Менi спало на думку, наче якийсь жарт, що, можливо, вона себе отруiла. Я явно почувався дуже недобре. Це мене теж не турбувало.

Офiцiант принiс чашу з мiдiями. Ми сонно iх жували. Це було частиною щоденноi роботи.

Ми iх смакували, бо вони мали смак; але нiчого не мало значення, навiть смак. Менi здалося дуже дивним, що Аiд не iсть, а тiльки вдае, що iсть, та я приписав це заклопотаностi.

Менi стало набагато краще. Феклiз легко i невимушено говорив про рiзнi неважливi речi. Нiхто не звертав на це уваги. Вiн, зi свого боку, не помiчав якоiсь нестачi ввiчливостi.

Без сумнiву, я був втомленим. Я подумав, що мене збадьорить Шамбертен, i перекинув кiлька бокалiв.

Лу з якимсь питанням в очах постiйно дивилася на мене, нiби вона потребуе якоiсь поради i не знае, як попросити.

Це виглядало досить кумедно.

Ми почали антре. Лу несподiвано пiдвелася. Феклiз з удаваною тривогою на обличчi поспiшив за нею. Я побачив, як офiцiант пiдхопив ii за руку. Це було справдi дуже кумедно. З дiвчатами завжди так – вони не знають, що таке «досить».

І тодi я з приголомшливою раптовiстю зрозумiв, що справа не у слабкiй статi. Саме вчасно вийшов з-за столу i я.

Якщо я обiйду мовчанням подii наступноi години – це не тому, що iх було замало.

По завершеннi цих пригод ми знову сiли за стiл.

Ми потягували дуже старий «Арманьяк» маленькими ковточками: вiн збирав нас докупи. Але ми були зовсiм знесиленi, нiби пiсля важкоi i тривалоi хвороби.

– Нема чого переживати, – сказав Феклiз, дивно посмiхаючись. – Легка нерозважливiсть.

Я аж скривився. Це повернуло мене до царя Лама. Я ненавидiв цього типа як нiколи. Вiн мене вже переслiдуе.