Щоденник наркомана

Моя свiдомiсть мала щось вiд нерухомоi зiрки, яка здiйснюе свiй шлях у просторi на правах своеi неминучоi приреченостi. І той потiк нiс мене вiд одного набору думок до iншого, повiльно i без напруження; це було схоже на затихаючу симфонiю, яка мiстила в собi усi можливi спогади, що непомiтно змiнювали один одного без найменшого натяку на брак милозвучностi.

Я цiлком усвiдомлював плин часу, тому що десь далеко бив церковний годинник, з величезними iнтервалами мiж ударами. Тож я знав, що не сплю вже цiлу нiч.

Крiзь вiдчиненi французькi вiкна на балконi заявляв про себе свiтанок.

Минули столiття, довгi столiття, i церковнi дзвони оголосили про ранкову месу; поступово моя думка стала повiльнiшою, туманнiшою; активне задоволення стало пасивним. Потрошку моiми видiннями поповзли тiнi, а потiм я бiльше не пам’ятаю.

Роздiл 6

Яскравий блиск снiгу

Я прокинувся i побачив Лу, повнiстю вбрану. Вона сидiла на краечку мого лiжка. Лу тримала мене за руку, а ii лице, мов блiда квiтка, нахилилося над моiм.

Вона побачила, що я вже не сплю, i ii уста з вишуканою нiжнiстю спустились до моiх. Їi губи були м’якими та пружними: поцiлунок повернув мене до життя.

Вона була надзвичайно блiдою, а ii рухи були млявими та слабкими. Я усвiдомив, що й сам геть знесилений.

– Я так i не заснула, – сказала вона, – пiсля того, як, здавалося, дуже довго намагалася взяти себе в руки. Мiй мозок продовжував працювати як навiжений – я чудово провела час – просто першокласно! Я не могла пiднятися, поки не згадала, що цей Феклiз казав про лiкування похмiлля.

Тож я скотилася з лiжка, пiдповзла до Г, зовсiм трiшки нюхнула i сидiла на пiдлозi, поки вiн не подiяв. Це суперова штука, коли добре знаеш, що до чого. Вiн пiдняв мене за хвилину. Тож я прийняла ванну i вбрала оце на себе. Я все ще не вiдiйшла. Знаеш, ми вчора перестаралися, правда, Кокi?

– Ще б пак, – сказав я слабким голосом. – Я радий, що у мене е медсестра.

– Саме так, – сказала вона з дивною усмiшкою.

– Час приймати лiки, Ваша Величносте.

Вона пiдiйшла до письмового столу i принесла менi дозу героiну. Ефект був дивовижний! Я почувався так, нiби не можу поворухнути жодним м’язом, нiби трiснули пружини усiх моiх нервiв. Та одна маленька понюшка всього за двi хвилини повнiстю вiдновила моi сили.

Утiм, навряд чи у цьому була хоч частка радостi. Я повернувся до свого нормального стану, а не до того, що можна назвати доброю формою.