Щоденник наркомана

Ну i звичайно, за тiеi ситуацii, що склалася, скорiше я б хотiв бачити Феклiза у мiсцi, про яке сучасне християнство вирiшило забути. Втiм, найменше, що я мiг зробити, це запросити його на обiд. Але поки я вирiшував, як виразити цей гречний порив словами, до кiмнати запливла Лу, схожа на янгола, що спускаеться з небес.

Вона пiдiйшла прямо до Феклiза, рiшуче поцiлувала його просто перед моiми очима та почала вмовляти його залишитися й пообiдати з нами. Просто взяла i зiрвала з язика моi слова.

Але, повинен зiзнатися, я хотiв залишитися з Лу наодинцi – не лише в ту хвилину, а на все життя; i я був страшенно радий, коли почув, що Феклiз каже:

– О, правда, це дуже мило з вашого боку, ледi Пендрагон, i, сподiваюся, ви знову запросите мене iншим разом, але я маю пообiдати сьогоднi з двома хлопцями з бiржi.

Ми плануемо провернути грандiозну операцiю. Сер Пiтер уже i так мае бiльше грошей, нiж поняття, що з ними робити, iнакше я був би дуже радий втягнути його у цю справу на початковiй стадii.

Що ж, це дуже добре бути мiльйонером i все таке.

Але одна рiч – бути неодруженим чоловiком, що кружляе по Лондону, абсолютно щасливий мати сигару за шилiнг i крiсло в партерi «Вiкторiя Палас», i зовсiм iнша рiч – медовий мiсяць з дiвчиною, яку найближчi друзi називають Шалена Лу.

Феклiз не знав, що я за два тижнi протринькав бiльше як третину свого рiчного доходу. Та, звичайно, я не мiг розповiсти чоловiковi, яка у мене ситуацiя. Ми, Пендрагони, – доволi горда братiя, особливо вiдтодi, як сер Томас Мелорi згадав про нас у своему описi часiв Генрiха VIII.

Ми завжди були трiшечки вищими за себе самих. Ось у якому мiсцi моему бiдному старому татковi поiхав дах.

Утiм, менi тiльки залишалося попросити чоловiка вибрати найближчу дату, коли б ми могли навiдатися до «Пайар» i рознести його на друзки.

На мою думку, «Пайар» – найкращий ресторан у Парижi, що скажете?

Тут з’являеться маленький червоний кишеньковий записничок, i ось пан Феклiз змочуе губами свiй олiвець, тодi нахиляе голову, спочатку на один бiк, а потiм на другий.

– Чортовий Париж! – врештi вимовив вiн. – Людину просто збивають з нiг цi свiтськi обов’язки. Немае нiчого вiльного цiлий тиждень.

І тут якраз задзвонив телефон. Лу зробила два кроки до апарата.

– О, це вас, пане Феклiз, – сказала вона. – Однак хiба хтось знае, що ви тут?

Вiн видав дивний смiшок.

– Це саме те, що я вам говорив, ледi Пендрагон, – зауважив вiн, пiдходячи до приймача. – Я дуже потрiбна людина.