Епоха слави і надії

 – Тут трохи нерозбiрливо написано, секунду, – вiн кiлька разiв моргнув. – Пройшов час, але батьки, здаеться, так i не зрозумiли, чому я розлучилася. Твiй деспотизм, те, що я тебе розлюбила, що у мене змiнилися плани на життя – все це, iз iхньоi точки зору, було просто дурощами, якi потрiбно викинути з голови, i постаратися пристосуватися до "правил гри".

Головне, що чоловiк не п'е, не б'е i не зраджуе. Звичайно, батьки прийняли мене назад, але ще довго плакали, сперечалися, вмовляли одуматися. І досi вважають, що я занапастила свое життя.

Та що там батьки – взагалi всi навкруги вважали своiм боргом сказати, що я даремно розлучилася".

По щоках Стажера покотилися сльози. Вiн плакав, абсолютно беззвучно, тiльки трохи тремтiли плечi i рука, що стискала лист. Лангре, не кажучи нi слова, забрав листок. На iншiй сторонi вiн помiтив коротку записку, вже на французькому. Мабуть, вiд другоi дружини Крамера.

– "Я люблю тебе товстого, лисого, з грошима i без, хоч водiем автобуса. Я люблю тебе такого, який ти е", – вголос прочитав Лангре i знову перевiв погляд на Стажера.

 – В мене ордер на твiй арешт. Я знаю, що ти його син, Стефан. Чи звати тебе Степаном Крамером? Ти звинувачуешся у тому, що намалював тi картини i довiв людей до самогубства.

Стажер над силу посмiхнувся, плавно, щоб не провокувати, пiдняв руки i витер мокрi вiд слiз щоки.

– І давно ви?

– Давно. Я знав це ще в першу нашу зустрiч в моему кабiнетi. Повинен був розговорити тебе, а потiм заарештувати на мiсцi, але… – Лангре похитав головою.

 – Смерть сера Альприма, що купив три картини Алекса Крамера i змiнила весь сценарiй.

– Зрозумiло, – довго видихав Стажер. – Що ж, пан напарник, не против попалити?

На вулицi вони посiдали прямо на ганку, на припорошенi листям сходинки. Здавалося, пройшла вiчнiсть вiдколи на цьому самому мiсцi Лангре власним тiлом прикрив Стажера вiд кулi.

– На тебе немае справи. Де вона? – Запитав комiсар.

– Татусь засунув за пояс, вийшов на вулицю i спалив за рогом, – Стефан знизав плечима.

 – На вiдновлення справи пiдуть роки, а пам'ять у людей коротка. Спочатку шукатимуть, потiм згадувати i забудуть, i врештi – решт… Мiкроавтобус, в якому затримали Грозного… Вiн же стояв i бiля лiкарнi Святого Петра?

– Так, – не став юлити Лангре. – Так. Зараз вiн теж неподалiк. А в ньому дванадцять оперативникiв, якi весь день чекають, поки ти зiзнаешся.

– Не дочекаються, – гмикнув Стажер i зробив затягування.