Епоха слави і надії

Лангре трохи повiв плечима, нiби кажучи – "твое право".

– Я не винен, але в мене е пару думок iз цього приводу, – тихо сказав Стажер.

Стажер, тим часом закинув голову вгору, ткнув пальцем в найяскравiшу зiрку на нiчному небi:

– Якось мiй батько показав цю зiрку матерi i сказав, що вона прилетiла звiдти. Сказав iй не сумувати, що колись, коли прийде час, вона туди повернеться. Потiм вiн ii поцiлував i попросив залишитися з ним на цiй планетi, тому, що завдяки iй, вiн вперше не почувае себе самотнiм.

Я прочитав про це у старому щоденнику матерi. Таким ось було iх перше побачення, iй тодi було всього вiсiмнадцять.

– Щодо ii останнього листа. – Лангре глибоко зiтхнув, пiдбираючи слова. – Розлучення в Росii вважаеться для жiнки трагедiею, ганьбою, клеймом на все життя. Батьки переживатимуть, i ховатимуть очi вiд сорому, родичi – шкодувати, свсiди – розпускати плiтки i тому подiбне.

– Багато жiнок в Росii фiнансово несамостiйнi i повнiстю залежать вiд чоловiка або вiд батькiв.

І якщо рiдня була проти ii розлучення, то жiнцi просто не було куди йти i нема на що жити, – Стефан стиснув руки в кулаки.

– На вiдмiну вiд старшого поколiння, молодь не сприймае брак, як щось священне i вiчне. Над молодими людьми вже не владнi старi цiнностi i установи, вони хочуть самi вибирати, як iм жити i вважають, що якщо брак не приносить щастя, то навiщо вiн взагалi потрiбен. По собi знаю, що зберегти всякий брак досить важко, – Лангре сумно посмiхнувся. – Дуже важливо думати про те, який твiй вклад у збереження стосункiв, як особисто ти вирiшуеш виникаючi проблеми.

– Проблем у них було багато, – стиснув губи Стажер. – Водiй, який повертаеться додому всього на кiлька днiв, почувае себе гостем, а не господарем.

– Важливо зрозумiти, що розлучення це травма i величезний бiль, який потрiбно винести, перетерпiти, пережити.

– В дев'яностi роки рухнув Союз. Мама ростила мене, як могла, коли батько кинув усе i втiк до Францii, вiн зовсiм не допомагав нам.

Їi скоротили на роботi, перебивалася, як могла. Я часто згадую "пирiжки", – Стажер прикрив очi, нiби i дiйсно згадуючи. – Пирiжки – це був край нашого життя. Не пам'ятаю, скiльки днiв ми iли тiльки перепiчки з борошна i води…, мамi вже давно затримували зарплату. Одного разу, вона дiстала заповiтну скриньку зi своiми скарбами – сережки вiд бабусi, подарованi iй на вiсiмнадцятирiччя, обручка, прабабусине кiльце, браслетик i пiдвiска. І пiшла.