Епоха слави і надії

Багрянi променi сонця забарвили кiмнату лiтнього комiсара в новi вiдтiнки, пройшовшись мазками по меблях, стiнах i пiдлозi. Життя за вiкном вже кипiло щосили, стукали по рейках електрички, у вiдкрите вiкно спальнi доносився шум гудкiв автомобiлiв i вiддалених розмов.

Щось бурмочучи собi пiд нiс, Лангре поклав у сумку останню сорочку i, закрив ii, почухав за вухом собаку, що заважала пiд ногами. Випрямившись, вiн поправив комiр пальто, пригладив волосся, окинув швидким поглядом свое вiдображення в дзеркалi.

– Дорогий, – дружина, що пiдiйшла, змахнула з його плеча невидимi порошинки, – ти головне не накручуй себе. Подумаеш, перелiт. Цей хлопчик без тебе не впораеться, тiльки ти зможеш йому допомогти. Не вiдпускати ж його зовсiм одного у Стамбул?

Лангре голосно зiтхнув. Народившись у Монмартрi, вiн так за все життя нiде i не побував, крiм Парижу i його околиць. Хоча ще з пiдлiткових рокiв мрiяв побувати в рiзних куточках свiту, прогулятися по вуличках Стамбулу, побачити своiми очима пiрамiди Єгипту та Китайську стiну.

І ось, хто би мiг подумати, в його шiстдесят це все ж станеться – перша подорож. Лангре струсив головою, пiдхопив дорожню сумку i вийшовши iз будинку, дав собi обiцянку, що в наступну поiздку обов'язково вiдправиться у компанii дружини.

На вулицi його вже чекав Стажер за кермом свого "Рено".

– Купив квитки? – Пристебнувши ремiнь безпеки, коротко запитав Лангре. Стажер тiльки кивнув. Вони iхали мовчки, кожен думаючи про свое.

Опинившись в аеропорту, Лангре насамперед пiдiйшов до екрану, де транслювався час вiдправлення i прибуття рейсiв. Трохи заспокоiвшись, оскiльки до iх лiтака залишалося ще досить часу, комiсар вирушив в одну iз закусочних скоротати хвилини i вiдвернути себе вiд переживань перед першим в життi польотом. Шматок в горло не лiз, тому вiн обiйшовся лимонадом, який, до речi, коштував невиправдано дорого.

Час за переглядом новин, по телевiзору у кафе, промайнув, як одна мить. І ось Лангре вже сiдав на свое мiсце поряд iз Стажером, кидаючи схвильованi погляди у iлюмiнатор.

Летiти треба було три з половиною години, i комiсар вже починав шкодувати, що не прихопив з собою заспокiйливе або, на крайнiй випадок, легке снодiйне. Помiтивши його стан, Стажер запитав:

– Боiтеся? Боiтеся смертi?

– Боюся, – кивнув Лангре. – Особливо зараз. Не довiряю лiтакам, передчуваю, що всю дорогу буду тiльки i думати про те, що "Не готовий помирати".