Епоха слави і надії

 – Навiть не посмiхнувшись, заперечила дiвчина.

– Гаразд, але ж красуням теж потрiбно iсти? Я знаю одне мiстечко тут поруч. Ми швидко, – акуратно пiдхопивши Ганну пiд лiкоть, Нiколас повiв ii до виходу.

– Ти виглядаеш, як самотня жiнка, – сказав вiн, коли вони сiли в найближче таксi, що пiдвернулося.

– Що ти маеш на увазi? – Ганна незадоволено посовалася на сидiннi. Хоч втомлений i мовчазний водiй, здавалося, не звертав на них нiякоi уваги, а просто вiз за названою Нiколасом адресою, iй не хотiлося зараз, при сторонньому, зачiпати особистi серйознi теми.

– Занадто доглянута, занадто щаслива, – не роздумуючи, перерахував Нiколас, пiсля чого вже бадьорiшим голосом додав:

– Хоча зараз i хмуришся, як небо над Пiтером, але ти менi все одно жахливо подобаешся, – схилившись до ii вуха, прошепотiв вiн.

– Нiчого, це пройде, – збентежено вiдвернувшись, махнула рукою Ганна. – Спочатку я практично всiм жахливо подобаюся. Потiм не всiм. Потiм не жахливо. Потiм просто не подобаюся.

– Отже, вони дурнi, Ганна, – несподiвано заявив Нiколас. – Вони не захотiли або не змогли впiзнати тебе справжню. В наш час люди бояться складнощiв i занадто усе спрощують. До вiдрази спрощують. Захотiли – пропали, забули, одружилися, розвелися. Бездумно i безвiдповiдально все якось. Швидко i просто. І нiхто нiкого не потребуе, i нiхто нiкому не повинен. Спочатку чваняться гордiстю, а потiм давляться сльозами. Гарно йдуть, а потiм божеволiють, тому що залишили найцiннiше, що могло бути в життi.

Намагаються заспокоiти себе безглуздою фразою: "одже так i треба". І почувають себе неймовiрно самотнiми в натовпi таких же самотнiх людей. Двадцять перше столiття – столiття зовнiшньоi краси i внутрiшньоi порожнечi.

– Ти цiкаво мiркуеш, Нiколас, – тихо сказала Ганна, збентежена i його близькiстю i тим, що водiй чуе iх розмову. Нiколас був зовсiм поряд, вони майже стикалися плечима, кiлька сантиметрiв – i можна зiткнутися долонями.

Автомобiль зупинився бiля входу в ресторан, i Нiколас, обiйшовши машину, вiдкрив дверi з боку Ганни:

– Дозволь тобi ще раз це довести, – вiн галантно протягнув руку.

Ресторан дiйсно виявився досить гарним. З ненав'язливими розторопними офiцiантами, великим вибором блюд у меню, затишною атмосферою i розташованими досить далеко один вiд одного столиками, що надавало вiдчуття вiдокремленостi.