Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

Склоблоки трiснула, сиплючись дрiбною крихтою. Пiшов другий удар, потiм третiй, i так далi, раз за разом, у всю силу i дурь молодецьку, Жека лупив металевим прутом по склоблокам, виносячи iх геть з кладки. Азарт був настiльки великий, що вiн геть забувся. Забув про обережнiсть. Про почуття власного самозбереження i нецензурна лайка, частiвки, куплети улюблених пiсень, «Сектор газу» – все летiло в простiр разом зi скляною крихтою. І летiло рiвно до тих пiр, поки з-за рогу не з’явився височенну мужик, здивований настiльки безцеремонним вторгненням на охоронювану iм територiю, та ще й такому, що дозволив собi псування майна настiльки вiдвертим i цинiчним способом.

Нi Льоха, нi Дроня та цвiркнути не встигли, як мужик влетiв у зону досяжностi Жеки, схопив того за комiр, вирвав арматурину i, якщо чесно, пацани думали, зараз почне його вiдверто пинати, але мужик зробив гiрше – вiн скрутив Жеку i спробувавши випитати хто вiн та що тут робить, не отримавши вiдповiдi, туто ж пригрозився викликати мiлiцiю для складання i чогось там ще.

Бiльше щось ловити нi Льоха, нi Дроня тут нiчого не бачили i вiдразу ж втекли з мiсця злочину, розносячи вiсть про полонення Жеки тощо…

– От же ш… – промовив хтось iз наших, дослухавши iсторiю до кiнця. Причому чим це було, засудженням або ж, навпаки, констатацiею крутизни, – розiбрати було важко.

– Чьо робити те? – прозвучало як би з декiлькох сторiн. Виникла iдея йти до Андрiя – нашого колишнього однокласника, що тепер навчався на того самого мiлiцiонера, щоб той на своему рiвнi, так би мовити, вирiшив… Але знаючи Жеку i його постiйнi зальоти, як видалося сумнiвним, щоб цей випадок виявився досить вагомим для вписки Андрюхи за Пачика.

І не знаю, скiльки б ще ми сидiли i мiркували, а, бути може, навiть зiрвалися б з мiсця щоб розiбратися на самiй мiсцевостi, «умовити мужика», так сказати, якщо б чи не повз нас не провели того самого Пачика.

Вигляд у нього був сумний. Йшов вiн понуро, щось вiдповiдаючи на питання мужика, вiдповiдаючи знехотя, а може i зовсiм не вiдповiдаючи.

Мужик ж усякий раз чимось цiкавився i вiв себе, варто вiддати йому належне, цiлком собi гiдно, утримуючи як себе в руках, так i Пачика за спортивну куртку, за ворiт. Жека, вiн же Пачик на прiзвисько, дрiботiв попереду, вже не такий жвавий i бадьорий, але явно щось замишляв. І не будь вiн Жекой, якби i в такiй ситуацii…

– Гей, Пачик! – заволали ми йому вслiд i, напевно, це його пiдбадьорило.